- Тому в Польщі я точно не міг нічого проковтнути.
- А в Ізраїлі?
Я почухав потилицю:
- Тут певна вірогідність є. Але я звірявся з митною статистикою. Вони дійсно завозять цю сировину.
- З Росії? - іронічно уточнив академік.
- Так. З Росії, - я взяв паузу, намагаючись угамувати розбурхані емоції. - Пане Омеляне! Я не знайомий з географією поширення вашої науки. Я доповідаю тільки про ті факти, які вдалося встановити. А те, що вони погано узгоджуються з вашими даними, іще не привід нехтувати результатами розслідування. Я ж не казав, що сировину виробляють у Росії. Можливо, це транзитна країна…
- І Росія теж? - скептично зауважив Перший заступник.
- Але ж вони возять порошок через космос, аби перепакувати! Я не можу передбачити їхньої терористичної логіки.
- Зрозуміло, - підсумував академік Майборода. - З поліцейської дороги вас не зіб’єш. Так і будете всією службою ганятися за порошком!
Тут знову слово взяв Генеральний писар.
- Скажіть будь ласка, пане академіку. Ви гадаєте, що можливість виробництва добавки в Росії повністю виключена?
- Сто відсотків.
- Зрозуміло, - пан Генеральний своїм миролюбним тоном приглушував вирування Майбородових емоцій. - Але ж на ринку біоресурсів Росія помітний гравець.
- Правильно. Бо то необроблена сировина. Те, що дає ліс. Вони збирають шишки, листя, рубають дерева і все це просто як є, у натуральному вигляді везуть на експорт. Розумієте? - з академіка трохи злетів повчально-зверхній тон, але агресія залишилася.
- А скажіть, будь ласка, чи ці біоресурси не можуть слугувати основою для розвитку біовиробництва?
- Можуть, - відповів Майборода. - Але не слугують.
- Чому?
- Тому що це - Росія.
- Вичерпний аргумент, - зауважив Генеральний писар без тіні іронії. - Але якщо уявити, що за справу візьметься, скажімо, КГБ.
Тепер я зрозумів, чому наше начальство віддає перевагу пінг-понгу, тим часом як рядові агенти частіше обирають бойовий гопак. Наче досвідчений тенісист, Генеральний спритно відправляв свої запитання на поле суперника, і весь час підкручував у потрібному напрямку. Ми просто-таки принишкли, спостерігаючи за розвитком цієї партії.
- Наука не може розвиватися на порожньому місці. Для її нормального функціонування потрібен фундамент. А вони сто років поспіль стріляли всіх біотехнологів.
- А зараз?
- І зараз там абсолютно порожньо.
- Ви впевнені?
- На сто відсотків. Науковці не можуть працювати у вакуумі. Наука - це перш за все обмін інформацією. І якби в Росії був хоч один осередок біонауки, я б обов’язково про це знав.
- Звідки? Вибачте, що перепитую, просто ми тут не дуже добре уявляємо ваш світ.
- Для того мене й залучили як консультанта, - заховав іронію у вуса академік Майборода. - Результатом роботи будь-якого науковця є публікація або доповідь на конференції. На конференціях від них навіть аспірантів немає. А публікації… Про що може йтися, якщо на всю Росію нема жодного профільного наукового журналу? Не кажучи вже про наукові центри.
- Тобто, там нема жодного наукового центру?
- Нема.
- А ліцензійного виробництва?
- Жодного.
- І навчальних закладів нема?
Академік вперто покрутив головою.
- І жодної лабораторії?
- І лабораторії теж.
- А науковці?
- Немає, - сказав академік Майборода.
- А запрошені з-за кордону?
- Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.
- Хто він?
- Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.
- Гнучкошиєнков? - мене вдарило це прізвище, неначе по голові. - Микола Васильович?
Усі подивилися на мене.
- Ви його знаєте? - здивувався академік Майборода.
- Здаться, так, - розгублено промовив я. - Він зараз у Сурґуті.
Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…
- Ну й занесло ж людину! - здивовано розвів руками науковець.
- А хто такий Гнучкошиєнков? - втрутився у наш діалог Перший заступник.
- Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор - за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? - поцікавився Майборода.
- Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.
- Колись він більше схилявся до української, - сварливо зауважив академік.
Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.
- Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?
- Можливо, - сказав Майборода. - Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?
- Ну, це вже похідна. Ви згодні?
- Згоден, - видихнув переможений академік. - Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.
- Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, - знову взяв слово Генеральний. - Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?
- Так, - кивнув я попри правила субординації.
Усі знову посміхнулися.
Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.
- Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.
Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.
- Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!
- Нараду завершено. Всі вільні, - оголосив нам Перший заступник.
Я закліпав очима.
- У вас є питання, агенте Мамай? - помітив мою розгубленість Генеральний.
- Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…
- Кроки?
