скорочено КГБ, а тому не мав із собою навіть нитки, яка могла б скомпрометувати чесного кримінального злочинця Мамая. Я поїхав, покладаючись тільки і виключно на свою голову та руки. До речі, руки. Можливо, відбитки пальців десь засвітилися? Теж навряд чи. Я не залишаю відбитків без потреби, це для суперагента поганий тон.
Висновок напрошувався сам собою - засвітитись я не міг. Хіба що впізнав якийсь давній клієнт, який випадково опинився тут. Я спробував перебрати в голові такі можливості, але швидко переконався, що і з цим усе чисто. Взагалі агент Мамай був чистим з усіх боків, тільки зараз чомусь сидів на сурґутських нарах за звинуваченням у шпигунстві. А може, це превентивний захід? Може, в наших стосунках з Росією знову настав період полювання на відьом? Ця версія була найвірогіднішою, проте не влаштовувала мене категорично. Я приїхав сюди у важливій справі і не дозволю мати себе за випадкову жертву ускладнення зовнішніх стосунків. Моя мета - пройти вздовж всього ланцюга виготовлення клятої добавки у цьому ІТУ 14840 від збирання кедрових горіхів аж до завершення переробки. І я досягну цієї мети, чого б це не коштувало.
У таких роздумах минуло годин зо п’ять, і за цей час, на жаль, нічого конструктивного вигадати не вдалося. Знову й знову я доходив висновку, що засипатися не міг, і знову озирався на спартанську обстановку місцевої тюрми. Можна вірити висновкам, а можна - власним очам. Вибір за мною. Єдине досягнення - за цей час вдалося остаточно потверезішати. Все-таки зусилля УГСівських медиків не були даремними: я прочумався без особливих зусиль, хоч до смертельної дози, наскільки пам’ятаю, залишалося зовсім небагато.
Годинник показував уже пів на десяту, проте мене все ще ніхто не турбував. Навіть сніданок не принесли, хоч мушу зауважити, зараз це було зовсім не актуально. Видно, з правами ув’язнених в Росії, як завжди, є проблеми.
І щойно я так подумав, у дверях загриміли ключі. Невже місцева адміністрація намагається спростувати наклепи на національну пенітенціарну систему, хай їй чорт?
Однак сніданком навіть не пахло. На порозі стояв молодик у кагебістській формі.
- В’язень Мамай! - звернувся він до мене.
- Протестую, - категорично заявив я. - Поки мені не пред’явлено звинувачення - а навряд чи ранішній візит ваших колег може вважатися повноцінним юридичним актом - так от, поки я не побачу звинувачення, я відмовляюся визнавати це ув’язнення законним.
Кагебіст байдуже вислухав мою тираду.
- На вихід, - сказав він.
- З речами? - уточнив я, хоч ніяких речей із собою не мав, бо просто забувся про них під враженням арешту та великої кількості неякісного алкоголю.
- Ні, - так само незворушно мовив тюремник.
Виходити з камери завжди приємніше, ніж заходити, тому я вирішив не викаблучуватися, а мовчки пройшов до дверей, за якими на мене чекала примхлива доля.
Ми йшли довгими коридорами з вервечкою однакових дверей обабіч, і я намагався прикинути, скільки ж в’язнів тут можна утримувати. Виходило багато, навіть якщо скрізь садити по одному, як оце мене. Невже в Сурґуті такі проблеми із законністю?
Врешті-решт ми спустилися на два поверхи вниз і зупинилися перед глухими дверима.
- До стіни! - скомандував мій конвоїр.
Я похитав головою:
- Це навряд чи. Чортківська конвенція, юначе, забороняє обмежувати пересування затриманого всередині приміщень до пред’явлення йому звинувачення або до вчинення ним протиправних дій. Я вчинив якісь протиправні дії?
Рука хлопця простяглася до кобури з паралізатором, що теж є абсолютно недопустимим з точки зору міжнародного права. Я вже приготувався докладніше пояснити незаконність подібних претензій, застосувавши відповідні жести, коли з-поза дверей пролунав жіночий голос:
- Ти диви, який грамотний! Ну, нехай заходить, ми із задоволенням подискутуємо на юридичні теми.
Конвоїр умить виструнчився, немовби перед начальством, та слухняно відкрив двері. Я зайшов до невеличкого кабінету з вибагливими ґратами на вікнах. За письмовим столом сиділа і дивилася на мене молода білява жіночка у сіро-малиновій формі офіцера КГБ з капітанськими погонами. І якби не ця форма, її обличчя можна було б навіть назвати приємним. Витончені риси виказували добру породу, і тільки очі блищали якимось металевим блиском.
- Драстуйте, - ввічливо привітався я. - Мене кличуть Мамай.
- Юрист? - запитала жіночка.
- Збирач шишок, з вашої ласки. Але закони трохи знаю.
Я справді знав закони, а тому, не чекаючи на запрошення, пройшов уперед та сів у крісло, вмонтоване в підлогу серед кабінету. Крісло було м’яким, як і передбачає Чортківська конвенція, але чомусь не мало підлокітників - що вдієш, у Росії ніколи не поважали міжнародне право.
У такому сенсі я і висловився. Жінка за столом не зреагувала на мої слова, а натомість спитала громовим голосом:
- На кого працюєш?!
- На Сурґутське лісництво, - чесно зізнався я. - Тридцять перша бригада, сьомий загін.
- Не придурюйся. Нам усе відомо. Щире зізнання полегшить твою провину…
- Але збільшить строк, - додав я. - Шановна пані! Мені дуже приємно, що ми з вами зустрілися, хай би навіть у такому дивному місці, але для початку непогано було б познайомитися. Мене, як уже сказано, кличуть Мамай. А вас?
Із цими словами я відкинувся на спинку і закинув ногу на ногу. Жінка подивилася на мене з цікавістю, - мабуть, уперті в’язні траплялися нечасто. Потім теж відкинулася на кріслі і прийняла аналогічну позу. Я тут- таки пожалкував, що між нами знаходиться письмовий стіл, суттєво обмежуючи огляд.
- Мене звати капітан Аксінья.
Я й забувся за цю особливість. Річ у тім, що відповідно до місцевого звичаю жінка при одруженні мусила взяти прізвище чоловіка - так само собака міняє кличку зі зміною господаря. І задля економії інформаційних ресурсів і полегшення ідентифікації, дівчата до весілля позбавлялися прізвища і називалися тільки на ім’я. Ну і, зрозуміло, за військовим званням, коли таке було.
- Дуже приємно, - збрехав я.
- Ну то як? - запитала капітан Аксінья.
- В сенсі?
- Будемо зізнаватися?
- У чому?
- У шпигунстві на користь іноземної держави. Хіба не так?
- Якої держави?
- А ви хіба не з України?
- І що це означає? Хіба я не можу бути при цьому японським шпигуном?
- То ви зізнаєтесь у шпигунстві на користь Японії?
Здається, це була гра в запитання. Ми перепитували одне одного, намагаючись загнати у глухий кут. Однак зізнаватися у шпигунстві на користь Японії я не хотів, хоч і дуже поважаю японську культуру. А тому сказав просто:
- Дзуськи.
Я сказав це українською, оскільки не знаю російського еквівалента цього барвистого слова. Але вона, здається, зрозуміла чи принаймні зорієнтувалася за інтонацією.
- Тобто, діла не буде?
- Не буде, - підтвердив я.
І тут остаточно заспокоївся. Адже якби вони мали проти мене якийсь матеріал, питання про шпигунство на користь Японії не постало б. Логічно? А значить, я ніде не засипався. Ні, ви не подумайте, що я в цьому сумнівався, але дістати хоч і непряме, але підтвердження з вуст капітана Галактичної Безпеки - це приємно, хай йому грець. Отримавши таке підтвердження, припиняєш думати про минулі помилки, а зосереджуєшся на майбутніх перемогах.
Капітан Аксінья зміряла мене своїм металевим поглядом, тоді підвелася та пройшлася кабінетом. Не
