Хто не бачив сибірського лісу восени, той багато втратив. Неодмінно увімкніть пейзажний стереоканал та подивіться. Але найкраще в сибірському лісі - це коли він далеко в Сибіру, а ти вдома біля телевізора. Мені вже можете повірити.
Після півгодинного перельоту ми опинилися на галявині між велетенських кедрів. Ну просто таких самих, як ті, що колись похрестили мене в шишкарі. Якби вмів плакати, мабуть, змахнув би скупу сльозу. Я останнім вискочив із транспортера і продовжував триматися за спинами делегації. За мною були тільки конвоїри, чи то пак охоронці.
Іноземні гості зупинилися, вражені величчю і неосяжністю пейзажу. Вони явно нічого схожого не бачили. Професор Гнучкошиєнков теж був вражений, бо умови утримання не передбачали прогулянок на природі. Воно і правильно - всі науковці трохи відлюдники. Ні, це поганий жарт, жорстокий. Втім, мене могли виправдати жорстокі умови цього краю.
- А де шишки? - спитав адон Родимчик, задерши голову так, що ризикував зламати собі карк.
- На дереві, - голосом завзятого гіда пояснила капітан Аксінья.
Гості поставали навшпиньки, немовби в такий спосіб могли краще роздивитися. Конвоїри позаду пересміювалися поміж собою. Єдиний, хто не гаяв часу - це я. Швиденько ковзнув оком до верхівки дерева. Здорова штука, шишок там, мабуть, доволі. Тоді прикинув кут, оцінив висоту. Взяв поправку на звуження. Велика точність зараз навряд чи була потрібна, але я звик робити все ґрунтовно. Обчислив довжину резонансної хвилі, тоді видобув частоту. Теорія вчить нас, що частота впливу може бути зворотно пропорційною лямбда на два. Давно я не тренувався, цікаво, чи не втратив навичок.
- А як їх звідти діставати, хіба гелікоптером? - спитав недовірливий Ліон.
І тут я рвонув з місця вперед.
- Зараз покажу! - заволав я і стрибнув угору, б’ючи ногами у віковічний стовбур.
У теорії бойового гопаку цей удар має назву «потрійний копняк з вихилясом». Колись давно його в нас позичили бразильці для своєї боротьби капоейро. Головна складність у моєму випадку полягала в тому, що завдаючи три удари почергово, я мав трапити в резонансну частоту кедра. Чи це вдалося, я не побачив, бо одразу впав на землю і відкотився вбік, закриваючи голову завбачливо вкраденою в лабораторії куфайкою. А наступної миті відчув, що резонанс є. Зверху на нас полився дощ, навіть водоспад із велетенських шишок, кожна завбільшки з кулак. Уявіть собі, що вам на голову висипали відро стусанів, і ви відчуєте те, що відчули члени нашої поважної делегації. Буквально за секунду вони попадали на землю, неначе підкошені, і тільки конвоїри, що згідно правил трималися трохи осторонь, не постраждали. Зате як вони реготали! Мій вчинок, мабуть, увійде до золотої колекції місцевих жартів. Вертухаї просто за животи хапалися від сміху, і тому мені не важко було підвівшись, навішати їм стусанів за компанію, для рівного рахунку. Порівняно з рештою їм перепало дещо менше за кількістю, проте значно сильніше за якістю. І це на загал відповідає принципу справедливості, бо чи не за справедливість ми всі тут боремось, скажіть, будь ласка?
Я озирнувся навкруги - за кермом транспортера скоцюрблена постать. Ага, давній знайомий, слава Богу, не встиг накивати п’ятами разом із засобом пересування.
- Альошо! - лагідно покликав я.
- Не підходь, чуєш, бо зараз злечу!
- Не злетиш, хлопче, не злетиш, - задля переконливості я демонстративно клацнув запобіжниками бластерів, які забрав у охоронців, одного у правій руці, другого - у лівій.
Для того аби спопелити транспортер разом із пілотом, звичайно, вистачило б і одного, але моя задача була якраз протилежною - транспортер потрібен неушкодженим, тому клацання мало скоріш психологічну мету.
- Все одно помирати… - не зовсім впевнено гукнув він, визираючи з кабіни.
- Ні, хлопчику, не треба помирати. Треба спокійно вийти на землю, відійти від машини і закласти руки за спину. Давай, спробуй!
- Ти мене все одно вб’єш, - чи то констатував, чи то перепитав Альоша.
- Не вб’ю, - сказав я щиро. - Стукачів убивати не можна, і знаєш, чому?
- Чому?
Розмовляючи, я потроху, гусячим кроком наближався до кабіни. Цей прийом старий як світ, але так само надійний.
- Тому що тоді КГБ буде вербувати нових стукачів, і можуть постраждати порядні люди. Зрозумів? А коли всі знають, що ти стукач, ти є практично нешкідливим, згоден?
Я не дочекався згоди або заперечення від Альоши, тому що оцінив, що підійшов досить близько до кабіни. Тут уже можна було атакувати, і кинувши бластери на землю, я трьома величезними стрибками дістався дверцят, а тоді ногами, немов корок з пляшки, вибив Альошу з-за керма.
Він скрикнув щось на зразок «не треба», але наступної миті вже покотився по землі, як курай у наших степах. За мить я опинився поруч із ним і підняв ногу для удару.
- Не треба, - благально прошепотів Альоша, але нас не вчили жаліти ворога, а тому один влучний удар вивів його просто до нірвани, принаймні на кілька найближчих годин.
Я притулився спиною до дверцят тепер уже мого трофейного транспортного засобу і оглянув поле бою. Що ми маємо в активі: два бластери у повному спорядженні, а до них сім тіл на землі. Точніше, троє - це відвертий пасив, вони мене абсолютно не цікавлять. Для спрощення мізансцени я хутко зв’язав руки Альоші та вертухаям їхніми ж пасками і вкинув тіла до шишкового контейнеру. Там їх завтра знайдуть. Принаймні мають знайти. Тепер до решти. Пана Марека та адона Ліона треба забрати із собою. По-перше, це врятує їх від кагебістської зони, а по-друге, вони мені потрібні для остаточного з’ясування, хто, власне, тут замовник, а хто виконавець, чорт забирай. Після такого висновку я переніc тіла зазначених панів до машини і якнайзручніше влаштував на сидіннях. Тепер до капітана Аксіньї. Її теж доведеться забрати. Влаштуємо очну ставку, хай одне на одного стукають. Щоб запобігти сюрпризам, я вирішив теж зв’язати їй руки, але як на гріх, не було чим. Рвати красиву синю сукню в горошок мені стало шкода, і тоді я вчинив не зовсім по- джентельменському, зате практично: просто задрав спідницю дівчині на голову і там зав’язав на вузол. Так колись в селах баби чинили, коли якась їм сильно допече. Зав’яжуть і пустять по селу. Тепер я оцінив, що це досить дотепно.
Отже, залишався професор. За великим рахунком він був не потрібен. Наукової користі - нуль, небезпеки - нуль. Скільки він там іще проваландається над розшифровкою, тим більше без пильного ока доньки? Але я людина сентиментальна, і мені стало жаль старого. Я уявив собі його тяжку долю, жінку з Вологди, самотність. Раніше хоч дочка поруч була, а тепер… Словом, взяв на себе гріх, порушив інструкцію та заніс професора до транспортера. У разі чого скажу, що він був аж надто близький до розшифровки - хто перевірить?
Тепер шлях мій лежав порівняно недалеко - до дружньої республіки Тива, спецслужби якої мали тісний контакт з УГС і могли переправити нас додому.
Додому!
Ну, і як тебе після всього цього не любити, Києве мій?
До ладу відіспатися після повернення не вдалося.
Лях, розібравшись із моїм вантажем, одразу зажадав зустрічі. Зрозуміло, що я не сподівався на медаль, але той розгром, що влаштував начальник, можна було порівняти хіба з розгромом війська князя Пожарського під Конотопом.
- Ти кого мені привіз? - він бігав своїм великим кабінетом і вимахував руками. Скажу чесно, такого Ляха я бачив вперше. - Ти розумієш, що наробив? Це ж кіднепінг! Нас же просто знищать у Брюсселі! З’їдять разом зі своєю капустою!
- Якою капустою?
- Брюссельською! Ти агент УГС чи терорист, чорт би тебе забрав?
- Я, чорт би мене забрав, агент, а це не кіднепінг, а навпаки - порятунок від кіднепінгу.
- Цікаво, хто це зможе підтвердити?
- Будь-хто. Наприклад, самі потерпілі.
- І що вони скажуть? Що хтось попередив про небезпеку? І цей-таки хтось потім викрав їх разом із місцевою білявкою та ув’язненим професором. Це, по-твоєму, доказ?
Отакої! Виходило, я до всього ще й кругом винуватий.
