не припиню дивуватися, наскільки жінку міняє одяг. Просто фантастика!
- Дякую, що прийшов, - зустріла вона мене дещо сухувато.
Утім, я і не розраховував на поцілунки.
- Як ти тут?
- Як бачиш. Знічев’я захопилася забавою наших предків. Окрім того, це допомагає зосередитися.
- Є про що подумати?
- Ти не повіриш, але є. Як ти?
- Богу дякувати. Працюю.
Наша розмова аж ніяк не скидалася перший допит у КГБ. Та й наступні - теж.
- Слухай, Мамаю, а мій слідчий…
- Лях?
- Точно, Лях. Він хто?
- Мій начальник, - зізнався я. Навряд чи ця інформація є секретною.
- Зрозуміло. Ну і як він?
Вона задавала питання, не припиняючи вишивати. Тільки жінки здатні все робити одночасно.
- Нормальний собі начальник.
- У вас ділові стосунки?
- Авжеж.
Господи, куди вона хилить?
- А він одружений?
- Ні.
- Ну, а ти маєш дівчину?
- Маю, - ця інформація, певно, теж не була секретною.
- Гарна?
- Мені подобається. А то що?
Аксінья кинула на мене швидкий погляд.
- Ти знаєш, я просто хотіла побачити хоч одне знайоме обличчя. Мені просто самотньо. Але ти вже, мабуть, поспішаєш.
Я не дуже поспішав, проте сидіти і триндіти ні про що точно не збирався.
- Ти щось хотіла?
- Та так, нічого, просто побачити тебе.
Дивне бажання, їй-Богу.
- То я побіжу?
- Біжи.
І коли я уже стояв на порозі, вона раптом сказала:
- Слухай, Мамаю, а ти не кажи своєму начальнику, що між нами щось було в Сурґуті, добре? Тим більше, що це були чисто службові стосунки. Згоден?
- Звичайно, згоден. Я ніколи і не вважав їх інакшими.
- Ну, то й добре. До побачення.
- До побачення.
Цих жінок не зрозуміти. І що їй було треба? А я вже намріяв, що стану єдиним інформаційним каналом і забезпечу вирішальний успіх у справі! Дзуськи.
Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію - з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота - у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.
Хоча ні, дещо зробити все-таки можна. Користуючись вимушеною паузою, я всерйоз взявся за розробку своєї нової версії. Це хоч якийсь - мокрий, але слід. Я занурився у бібліотечні файли, поцікавився останніми розробками міжрасової комісії. З’ясував усі звичаї та традиції гідробіонтів, з якими людству довелося контактувати вже протягом ста років. Треба зазначити, що особливої мстивості за ними помічено не було, але це ще нічого не означало. Життя не стоїть на місці. І я знову поринав у інформаційну безодню. А коли заморювався, читав старовинну пресу, аби пошукати аналогії - раптом хтось колись мав справу з чимось схожим. Історія часто повторюється.
Проте жодного посилання на подібні випадки знайти не вдалося. Тобто дівочість, звичайно, втрачали, іноді за досить суперечливих обставин, але на пошесть це ніколи не перетворювалося. З іншого боку, у давнину постійно розробляли біологічну зброю, але мішенню для такої зброї завжди були чоловіки, воїни, і ніколи - дівчата, особливо цнотливі. Дівчат у ті часи здебільшого фотографували, й інколи це виходило відверто непогано. Тоді вони ще не були такими худими, тому що не користувалися «Граціозою».
На другий день бібліотечних розвідок мене раптом відвідав Лях. Отак просто проходив недалечко й зайшов. Мене зовсім не вразив цей факт, оскільки в теперішньому душевному стані я не здатен був дивуватися. Хоча подія була того варта. Щоб оце Лях спустився зі своїх небес до простого агента? Та ніколи, нехай у гості. Він навіть у дрібних питаннях завжди викликав до себе. А тут взяв та й прийшов. Сів на стілець, наче простий смертний.
- Слухай, Мамаю, - сказав він задумливо. - Тут виходить дуже цікава історія. Усі троє фігурантів твердять одне й те саме. У них у всіх…
Тут до мене потрошку став доходити сенс слів.
- Троє? - перепитав я. - Тобто ти хочеш сказати, що розколов Аксінью?
Він розвів руками: мовляв, а ти хіба сумнівався?
Від такої інформації я остаточно прийшов до тями.
- І як це вдалося, коли не секрет?
Він махнув рукою в тому сенсі, що траплялися завдання і складніші.
- До речі, вона не була коханкою Ліліпутіна. Я перевірив.
- Ну, я ж попереджав, що інформація непевна.
- А як вона тобі взагалі?
Я на мить завагався, але тільки на мить, щоб Лях не помітив.
- Не забувай, ти питаєш про слідчого, який несправедливо засадив мене за ґрати.
- Ну, а не як слідчий, а як жінка?
Я дуже здивувався:
- Господи, знайшов кого питати. Звичайно, у цій сукні вона схожа на жінку, а у формі, повір, викапана вівчарка.
- Ти перебільшуєш.
- Однозначно. Я ж казав, що не можу бути об’єктивним. Ти просто ніколи не сидів у сибірській тюрмі.
Він задоволено реготнув. Ще б пак - розколоти офіцера КГБ! Я б теж був задоволеним.
- Ну, то що вони твердять, оті троє фігурантів? - нагадав я.
- Так отож, уявляєш, усім трьом приблизно одночасно надійшла пропозиція взяти участь у бізнесі, і навіть пропонувалося покриття стартових витрат. До цього прикладався патент, технологія і адреси майбутніх замовників та постачальників.
- І хто ж ці замовники?
- Ну як хто, вони ж і є! «Кремл Ентерпрайзес» та «Пані Граціоза», тобто тоді ще просто фізичні особи. Звернення від невідомої. А власник патенту на препарат - така собі компанія «Мальборо Інкорпорейтед», Британська Гвінея. Акції, як годиться, видані на пред’явника. Це ми вже з’ясували.
Зрозуміло. Я спробував копнути глибше:
- А як вносилася плата за реєстрацію цієї «Мальборо», вони ж мали заплатити за реєстрацію? І за патент теж?
- Готівкою, друже, готівкою. Тобто жодних слідів.
Еге ж, він не любить залишати слідів, цей гідробіонт. А взагалі цікаво, гідробіонти залишають сліди? Вони ж у воді живуть.
