Оксана накинула халат і боязко, наче завинивша піонерка, зазирнула до вітальні. Петрусь ще спав, чи, скоріше, вдавав, що спить, бо коли підійшла ближче, знову впіймав її за руку й розплющив свої антрацитові очі. Очі дивилися, не моргаючи, і в них вона прочитала німе запитання, нагадування про те, що було вночі, та ще щось, що до кінця читати не наважилась, а відвела погляд і спробувала висмикнути свою долоню з хлопцевої. Він не пускав. І тільки коли смикнула втретє, обережно підніс її руку до вуст, поцілував - ледь-ледь торкнувся м’якими губами - та нарешті розпустив пальці.
- Мамо! - закричала Христинка з кухні. - Я поставлю чайник?
- Так-так, став. Я зараз іду.
Вона вийшла з кімнати, не піднімаючи очей.
Але тіло, яке відчуло те, що відмовились читати очі, тіло, що зранку співало на весь голос забуту вже пісню, і зараз зраджувало її. І коли подавала хлопцеві сніданок, несамохіть пригорнула до себе його зкуйовджену голову та притисла до грудей. А він знову ледь торкнувся її шиї у викоті сорочки, і тіло забриніло, немов струна.
Петрусь лишився у неї на всі вихідні, і поїхав понеділковою ранішньою електричкою, бо по-перше, зовсім одужав тільки тоді, а по-друге, не відпускати ж його у такому дранті. Довелося позашивати штани, а сорочці вже нічого не могло допомогти, то вона тайкома на станції купила нову, пообдирала лейбаки та збрехала, що то братова. Хлопець удень чесно хворів, а ввечері, коли засинала Христинка, Оксану невідомим магнітом тягло у вітальню, і вона, наче дружина стародавнього воїна, своєю енергією допомагала аспірину та малині, віддаючись лікувальному процесу з усією силою й енергією тридцятирічної самотньої жінки.
Дивно, але вони майже не розмовляли про свої почуття, тільки один раз Петрусь сказав:
- Ти дарма зі мною зв’язалась.
Але то було звичайне кокетування закомплексованого юнака, і Оксана не звернула на нього уваги. Петрусь не розповідав, чому опинився на станції у такому стані, а вона й не розпитувала, боячись сполохати таке випадкове щастя. Вона гладила його по голові, немов маленьку дитину, та годувала борщем.
Христинка теж брала участь у догляді за хворим - вона читала йому вголос. Спочатку, звичайно, пручалася, а потім якось призвичаїлась і за два дні перечитала все, що задавали на канікули.
Ранішня понеділкова електричка везла їх до міста, вони сиділи на лаві біля вікна, тримаючись за руки. Люди у вагоні додивлялися недобачені сни, тому ніхто не звертав уваги на цю химерну пару - жінка та зовсім молодий хлопець, ще й у досить-таки зачуханому вигляді - наче, не син, та й на чоловіка не тягне. Тільки рознощик газет довго вивчав їх очима. І тут Оксана нахилилася до Петрусевого вуха та вперше спитала:
- Ти мене любиш?
Він у відповідь тільки міцніше стиснув її пальці і ледь почервонів.
На роботі Оксана весь день мурмотіла собі під ніс, так що подруга Вірка тільки зацікавлено зиркала. Єдине, що ніяк не вдавалося, - зважитись на похід до бухгалтерії: як уявляла, що зайде, а там Ярослава за столом у кутку… і що їй сказати? І що та знає - а чи знає? - ну і взагалі… Так що коли вже стало непереливки без сьогодняшніх платіжок, Оксана звернулася до Вірки. Та у відповідь гмикнула, але пішла. А коли повернулася і застала подругу за малюванням фасонів чоловічого светра, то просто й відверто взяла її за горло:
- Так, коротше, колися, і край. І Оксана розкололася.
- Ну ти даєш! - здивувалася Вірка, озираючись у бік бухгалтерії. А потім подумала і додала. - А що він на станції робив?.. Слухай, а він часом не наркоман?
Оксана засміялася вголос, ловлячи на собі здивовані погляди клієнтів. Задзвонив телефон.
- Ти?
Це був Петрусь.
Вона тільки тепер зметикувала, що не лишила хлопцеві своїх координат - ані домашньої адреси, ані телефону. А за два дні канікули закінчуються, вона з Христинкою перебирається до міської квартири, шукай потім вітра - не в Ярослави ж, справді, питати. І от він зателефонував їй на роботу - який розумний хлопчик! У Вірки очі зробилися квадратними, а Оксана ретельно продиктувала свою адресу, як доїхати і таке інше, а потім записала те, що почула у відповідь.
- Ти що, навіть координат йому не дала?
- Ти ж бачиш, що дала.
- Ну, подруго, ти артистка! Зовсім з глузду з’їхала!
В середу вони переїхали з дачі у свою однокімнатну квартиру на першому поверсі, а в четвер Петрусь прийшов у гості, вдягнений уже цілком пристойно, і вони до півночі просиділи на кухні, цілуючись, як десятикласники. У перервах хлопець наминав вареники, а вона підкладала та захоплено спостерігала, як він їсть.
Через спільну для всіх житлову проблему по-справжньому зустрітися можна було тільки на дачі, але й без того було так приємно відчувати, що він тут, поруч, такий молодий, худорлявий, палкий, і так захоплено розповідає про свої комп’ютери…
А в п’ятницю він приїхав на дачу, і всі вихідні вони фактично не розтуляли обіймів - звичайно, коли Христинка не бачила.
Оксана відчула, що по-справжньому закохалася. Вона вже себе і лаяла, і умовляла, і Вірка моралі читала, але вдіяти нічого не могла. Це було над її волю. Тому на роботі доводилось десятою дорогою обходити бухгалтерію, щоб не зустрітися бува з Ярославою.
- Чого ти ховаєшся? - філософствувала Вірка. - Все одно рано чи пізно доведеться розбиратись.
Та їй добре філософствувать, вона філософський факультет закінчила, а як подумаєш, що треба дивитися Ярославі в очі, як уявиш, що вона скаже… ні, краще вже так.
Цей дачний роман тривав три тижні. Оксана за цей час випле-ла Петрусеві моднячий светр, і він такий красивий в ньому став - просто закачаєшся. А на четвертий тиждень Оксанина мати випросила таки собі на кілька днів Христинку. Таке бувало кілька разів на рік, коли Оксані вже ставало непереливки і вона погоджувалась ненадовго віддати доньку на бабин догляд. Щоправда, потім довго доводилось вибивати з неї хибне виховання, але що поробиш - іноді треба подумати і про себе. Цього разу Оксана, зрозуміло, довго не пручалася і тільки-но скінчила збирати Христинчині речі, як зателефонував Петрусь. Він сам завжди телефонував, бо жив із мамою, а від неї навіть “Альо” Оксана боялась почути.
- Петрусю! А в мене для тебе сюрприз, - вона щасливо засміялась. - Ти на цей тиждень переїздиш до мене.
- Але… - почав він, та вона не збиралася слухати.
- Ніяких “але”. Старших треба слухати.
- Я не можу, - сказав Петрусь несподівано.
Вона образилася і поклала трубку. Потім цілих десять хвилин лаяла за це себе останніми словами, боячись, що не перетелефонує. Але він перетелефонував.
- Добре, - згодився він. - Я приїду. Я тебе люблю. Все одно ти повинна знати.
- А я і так знаю, - щасливим голосом промурмотіла вона. - І ти повинен знати, що я тебе люблю.
Він чомусь сумно розсміявся.
Поживіть в однокімнатній квартирі з малою дочкою, і ви зрозумієте, яка настає воля, коли її на тиждень забирає бабуся. У двері подзвонили. На порозі стояв Петрусь. У руці він тримав букет жоржин. Оксана взяла квіти, скуйовдила йому чуба і поцілувала.
Він все-таки був смішний, її Петрусь. Абсолютно дорослі погляди і знання уживалися в ньому з якоюсь дитячою беззахисністю, вразливістю - іноді навіть здавалося, що цей світ за короткий вік встиг завдати йому богато прикрощів, і вони назавжди викарбувалися в підсвідомості. Він легко ображався на все, але так само легко відходив, варто було тільки поцілувати, а чи просто посміятися. Він був усього-на-всього великою двадцятирічною дитиною, і Оксані це подобалось над усе - вона любила про нього піклуватися, гамувати його комплекси, смачно годувати. Сидячи за столом, він збуджено доводив щось украй важливе для прогресу та людства, а вона милувалась, як файно рухаються ці пухкі губи і як смішно бурмосяться над переніссям зрослі брови, аж бровинки стають сторч.
- Ти мене не слухаєш?
- Що ти, котику, звичайно, слухаю.
Ввечері вони пішли гуляти, не зважаючи на те, що було досить прохолодно, а з неба сипалась паскудна