Тетяна зупинилася поруч. - Ідемо їсти курчат?
Я автоматично кивнув, хоча насправді мені не хотілося курчат, а хотілося просто дременути звідси, лишивши дівчину, плани і все інше. Але велетенським зусиллям я стримав себе і запропонував супутниці руку. Кожен крок давався мені дорогою ціною. Тетяна дивилася, не вимовляючи жодного слова, немовби розуміла мою внутрішню боротьбу. До ресторану ми дісталися мовчки.
- Подивимось на гриль? “Ні!!” - закричало все у мене всередині, але ноги вже ступали, корячись невидимому наказу.
Серед двору стояла споруда з каменю на кшталт криниці, тільки замість ворота та відер на неї надягалася решітка, і на ній справді лежали курчата та риба.
Тетяна зняла окуляри.
- Не треба, - прошепотів я.
- Підійди до краю, - лагідно промовила вона, обпікаючи своїми очима. Це неможливо було витримати, я прикрився рукою. Тетяна посміхнулась і підштовхнула мене у бік.
Груди мої торкнулися кам’яної стінки.
- Звідти іде справжній вогонь. Вогонь землі. Ти не любиш вогню землі?
Я не розумів, чи це питає дівчина, а чи голос лунає звідти, з колодязя.
- Зазирни, - наказав голос.
- Не треба, - знову попрохав я, але вже зазирав туди, туди…
На мене дивилося вогняне провалля. Вогняні очі, десятки очей тих відьом, що убив я, що знищив наш рід, сотні, тисячі очей інших відьом, всі вони були тут, дивилися на мене, палили своїм вогнем і тягли, тягли до себе, як тягне безодня.
- Ти вбив мою Наталку, - сказав голос.
- Не треба, - заскиглив я.
- Ти вбив її, і хотів вбити мене. А скількох ти іще вбив? Всі вони там, вони чекають на тебе.
- Не тре-е-ба-а-а-а! - закричав я, намагаючись випручатись, відірватись від згубного вогню, але в наступну мить якась сила підняла мене вгору і легенько так підштовхнула вперед, у провалля, назустріч пекельній сутності землі, і я полетів, згораючи на лету і шепочучи обпеченими губами:
- Не тре-ба. Не тре…
Розділ 6 ПОРОДИЛА МЕНЕ МАТИ
Я сидів у жахливо пофарбованому коридорі пологового будинку і переживав, як тільки може переживати майбутній батько, що довіз-таки майбутню матір до лікарів, та ще й не просто майбутню матір, а свою кохану дружину, Мариночку, з якою всього рік як побралися і котра настільки тендітна і ніжна, що не зрозумієш, як все-таки примудряється носити величезного живота, бо й сама ледь ходить на своїх тоненьких ніжках. Чесно кажучи, від хвилювання мене просто тіпало, немов сам от-от мав родити.
- Вам пощастило, - посміхнулась мені приязна медсест-ричка, коли прийняла у мене дружину та відправила кудись у надра приймального відділення. - Сьогодні сам Григорій Олек-сійович чергує, наш завідуючий. Він, знаєте, який спеціаліст! Усе буде гаразд. Не хвилюйтеся.
Еге ж, добре їм, “не хвилюйтеся”, а як не хвилюватися? Я сидів на незручному дерев’яному стільці та вивчав складні брудно-зелені розводи на фарбованих панелях, намагаючись не прислухатися до жахливих скриків та лементу, що долинали сюди з другого поверху. Мені здавалося, що я навіть розрізняю ніжний голос Мариночки. Господи, що ж вони там з ними роблять? А ще кажуть, “все буде гаразд”. Та хіба ж це можна витримати?
- Ноги прибери!
- Га?
- Ноги прибери, я помию тут.
Біля мене з настромленою шваброю стояла стара дебела санітарка у брудному халаті. Вона дивилася крізь окуляри цинічним, звиклим до всього поглядом і геть не хотіла зважати на емоції молодого батька. Принаймні так здавалося. Я покірливо підняв ноги, і ганчірка незрівнянного кольору завовтузилась під стільцем.
Що ж це так довго? Вже, мабуть, минуло півгодини. Та ні, більше. Невже ще нічого? Вона трималася навпрочуд мужньо, моя Мариночка, поки їхали, поки я, бовдур, вовтузився з машиною, тільки стогнала, коли несила було терпіти. А зараз, здається, її голос ясно долинав з другого поверху, і в ньому було стільки відчаю, стільки болю, що серце моє вискакувало з грудей. Ну що він там, цей завідуючий, укол зробити не може? У брудних розводах зелених панелей мені ясно почала ввижатися рогата пика, що зловісно підморгувала оком-плямою.
Може, спитати в когось? Я озирнувся навкруги у пошуках найближчого білого халата і тут помітив, що санітарка вже пішла, зробивши свою справу, а я досі, наче дурень, сиджу з піднятими ногами. Ні, це неможливо, легше, напевно, самому родити, ніж отак чекати під стіною. Як на гріх, всі білі халати зникли, наче змовившись, і коридор був стерильно порожнім. Нарешті двері рипнули, і на порозі з’явилася вже знайома мені санітарка, тільки тепер з відром у руках. Не найкращий об’єкт для розпитувань, але як нема кращого…
- Пробачте, - підвівся я їй назустріч. - А довго це?
- Що? - знову зміряла вона мене своїм цинічним поглядом.
- Ну, це… родити.
- А-а, - вона посміхнулася, явно глузуючи. - Кому як. Кому годину, а кому й вісім.
Мені було байдуже те глузування. Хто стояв у коридорах пологових будинків, той зрозуміє.
- Вісім! І весь час так кричати! - жахнувся я, киваючи головою у бік страшних звуків.
- А куди ж діватися? Сказано ж: “У муках родити дітей своїх”. - Стара посміхнулася ще ширше, немовби радіючи з цього приводу.
- Господи! - вирвалось у мене.
- Хвилюєшся? - зазирнула вона в обличчя. - Правильно. А чого ж ти не пішов з нею разом? Зараз же пускають.
- Та ну!
Я аж руками замахав. Маринка теж спочатку агітувала мене, навіть дражнилася. Але я не можу. Я, знаєте, не з тих. Як уявлю собі… Ні, ні за що.
- Боїшся, - зробила не такий вже хибний висновок стара. - Зрозуміло, всі чоловіки бояться. Як туди - з задоволенням, а як звідти - боронь Боже. А дарма. Краще дивитися, що родиться - чи твоє, чи ні. Для гарантії. От у мене одного разу був випадок, що народилася дитина, все в неї гаразд, ручки, ніжки, а тільки я його поклала на столик, одвернулася - а воно розпливлося, наче кисіль по тарілці.
- Чорнобиль? - жахнувся я.
- Та де там. Тоді його навіть не збудували. Це, кажуть, від домовика таке родиться або від мертвяка. Тому я завжди своїх пацієнток наставляла - якщо від якогось нечистого чи коли напевно не знаєш від кого - роби аборт. Навіщо воно? Живим - живе, а мертвим - своє.
Я скосив око на співрозмовницю. Ні, на божевільну вона не скидалася, хоча те, що говорила, ніяк не лізло у ворота здорового глузду.
- Що дивишся? Не віриш? Я ж не все життя підлогу мила. Я, знаєш, колись завідувала цим будинком, і в мене самої п’ять десятків душ підлеглих було. На кафедрі акушерства та гінекології три роки викладала, кандидатську захистила.
Я невеликий фізіономіст, але зовнішність підтверджувала правдивість її слів. Щоправда дегенеративно- низько пов’язана хустина та пасмо сивого линялого волосся, притиснутого до самих брів, усе-таки виказували працівника швабри та мітли. Але довгасте обличчя, тонкі риси, що вгадувались під зморшкуватою шкірою, ясні очі за окулярами в тонкій оправі, - все свідчило про шляхетне походження і ніяк не ліпилося в одну купу з брудним халатом та безнадійними, колись безперечно картатими капцями. Великі червоні руки могли бути
