нічого спільного.
- Що це ти робиш?
Я підвів голову. Тетяна, як і змовлялися вдень, зайшла забрати мене на гулянку, і от тепер стояла за спиною та вивчала мою творчість на картатому аркушику міліметрівки.
- Ой! - раптом схопилася вона за обличчя. - Так це ж Земецький!
- Де? - здивувався я.
- Осьо, у тебе намальований, - її пальчик вказав на нашу діаграму. І тут я теж помітив. Так, цей малюнок нагадував професора, як нагадує профіль, що його ріжуть з чорного паперу художники на вулицях. Тонке обличчя, навислі брови, довгий ніс з невеличким горбочком… Чорт забирай, це було не просто неможливо - це було занадто.
Тетяна вхопила мене за руку.
- Миколо, я боюся! - зашепотіла вона.
- Не бійся! - впевнено сказав я, але й самому стало зле.
Рішучим рухом я зібгав аркушик, і професорів профіль зморщився, як кулька, що з неї випускають повітря. Другою рукою я посадив Тетяну собі на коліна та обійняв за стан.
- Що це, Миколо?
- Не знаю, але все це фігня.
Якби-то воно було так.
Професорові зняли гіпс за три тижні, на диво швидко, як на такий поважний вік, і він почав ходити з паличкою, накульгуючи. А наступного дня Юлька, відмінниця з п’ятої групи, попала під машину. Цю звістку приніс на хвості Юльчин колега і, чесно сказати, мене вона просто приголомшила, немовби й до мене мала якесь відношення. Я відчув, як щось холодне і незрозуміле підступає до серця. А Тетяна, та просто влаштувала істерику. Тонка душа, що поробиш.
- Це він! - твердила Тетяна.
- Хто?
- Професор! Миколо, я знаю, що кажу.
З переказів Юльчиного колеги виходила така історія. Дівчина пізно ввечері йшла собі додому, бо вона міська і живе не в гуртожитку. Коли біля самого проспекту на неї раптом налетів величезний собака. Собака був білий і, як казали, кульгав на задню ногу. Юлька кричала і відбивалася як могла, але на вулиці нікого не було, а собака не вгавав, поки не кинувся їй на груди і не штовхнув на дорогу, просто під колеса автобуса. Куди собака дівся потім, ніхто не помітив, а сама Юлька тільки якимось дивом не загинула. Її вдарило бампером та відкинуло на м’яку клумбу, тому справа скінчилася тільки струсом мозку та переламаною ключицею.
Чесно скажу, я людина не з боязких, але мене просто почало тіпати, коли почув цю оповідь.
Що ж це діється, га?.. Так, стоп, не панікувати. Величезним зусиллям я все-таки опанував себе. Давайте спокійно розміркуємо. Хто все це бачив? Ніхто. Нікого ж не було на вулиці. А у самої Юльки струс мозку, вона розкаже. Вона і здорова була трохи схиблена на навчанні, а тепер… Цього ж насправді ніхто не бачив!
- Миколо, нам треба щось робити! - Тетяна тримала мене за руку.
Я спробував посміхнутися:
- Чому саме нам?
Вона подивилася на мене, як на божевільного.
- Ти нічого не зрозумів?
- А що таке?
- Бовдур! Юлька була з нами, коли ми зламали ту голку.
- Яку голку?
- Ну, там, біля локатора. - І що?
- Як це що? Юлька лежить в лікарні зі струсом мозку. Ти теж хочеш?
Кожна її фраза, немов снайперська куля, влучала у темні підозри, що юрмилися десь глибоко в душі, але я не збирався здаватись:
- Слухай, що ти верзеш?
Тетяна хрипко засміялася. Вона дивилася на мене зверхньо, немов на малу дитину, а я від цього сміху вмить розгубився і навіть не міг поставити її на місце.
- Так, пояснюю один раз, - менторським тоном повела Тетяна. - Ми зламали голку. Земецький зразу ж зламав ногу. Тепер собака кульгає на задню лапу, а Юльку завдяки йому збила машина, - вона значуще підвела вгору пальця. - Тобі вистачить, чи ще раз намалювати той профіль, що ми наміряли на лабі?
Від подібної дедукції я аж очі витріщив. Треба ж було все так вибудувати! - І до чого ти це? - спитав я ошелешено.
- Господи! - обурилася Тетяна. - Кожна дитина знає, що відьма може перекидатися голкою, собакою, ниткою…
- Відьма?
- Ну, відьма, відьмак, все одно. Я ж тобі казала, у нас в селі пасічник, так бабуся казала, він теж, коли його хто зачепить, перекидався собакою, а коли свинею…
Ну-ну! Оце так її занесло. Правду кажуть, що найбільше лякає незрозумілість. От і я, коли спочатку зафіксував, а потім повторив слово “відьма”, одразу відчув, що все стає на свої місця. В голові вмить пояснішало, і душа прийшла до ладу, лишивши неприємний осад від Юльчиної пригоди на самому дні. Господи, яка ж це все фігня!
Ми стояли на другому поверсі радіотехнічного факультету біля обчислювального центру, а Тетяна щось мені гаряче пояснювала про свою бабусю, про пасічника, собак…
- Зайка, - сказав я, кладучи руку їй на лоба. - Ти перегрілася.
Вона урвала свій монолог, і я, скориставшись моментом, запропонував:
- Ходімо, водички поп’ємо.
- Миколо, ти що, не розумієш, що я тобі кажу?
- Ходімо, - я владно взяв її за руку і, не звертаючи уваги на опір, повів із собою.
Вона обурювалася і навіть кричала, але у суперечці з жінками завжди треба шукати перпендикулярні ходи, і я такий хід знайшов. Хлопці того вечора зібралися на дискотеку, давши мені змогу заспокоїти Тетянину уяву чи принаймні спрямувати її у більш практичну колію. Вона навіть врешті-решт задрімала у мене на плечі і тільки прошепотіла:
- Дарма ти.
Але тут прийшов Кость, сусіда навпроти, позичити цукру і довелося підводитись. Оце вже дійсно дарма.
Минуло кілька днів, впродовж яких ми більше не поверталися до цієї теми. Тетяну, здається, переконали мої останні аргументи - чи багато треба жінці!
Але одного вечора вона раптом залетіла до нашої кімнати бліда, наче смерть, і, важко одсапуючись, закричала:
- Миколо! Він напав на мене.
- Хто? - підхопився я.
- Земецький!
Хлопці як один кинули свої справи і вирячилися на нас. Я підхопив Тетяну за стан та витяг у коридор.
- Ти чого репетуєш?
- Він напав на мене, Миколо!
Очі її вилазили з орбіт, а руки трусилися, як у лихоманці.
- Заспокойся. Заспокойся і розповідай все з початку.
Я притис її до стіни в коридорі і далі практично весь час тримав у повітрі, бо ноги дівчини підкошувались самі собою.
- Я вийшла по хліб. На вулицю. І тільки зайшла за ріг, бачу - біжить собака, білий такий та величезний. І кульгає… Миколо, чуєш? Кульгає на задню праву, точно як професор.
- Та стань ти як слід, не виси, наче лялька!
