на подвір’я.
Чимось рідним повіяло від її манери виливати на гостя зразу потік слів, який вражає не так довжиною, як швидкістю та ретельністю у подробицях.
Микола Пилипович ввічливо прокашлявся і додав оксамитового відтінку до свого баритона:
- Ну да, як це зайти без хазяйки? І собака у вас…
Жінка вдала, що не помітила цього немудрящого маневру, але скоса зміряла майора поглядом, немовби оцінюючи.
- Та ну, такі козаки, і собаки злякалися.
- Це, тітко Таню, з Києва, з головного інституту, казки збирають.
- Лишенько! - сплеснула руками хазяйка. - З самого Києва! Тепер зрозуміло, в Києві ж усі собаки в намордниках, а мій Циган на намордник ще не заробив. - Вона знову позирнула на Миколу Пилиповича і, здалося, навіть підморгнула. - То що ж ви стоїте? Заходьте. - Жінка прочинила хвіртку і запрошувально гойднула головою.
- Ви їх візьмете до себе? - зупинилася за її спиною Леся.
- Та що у ж мене місця не вистачить? Я ж сама. І слова немає з ким сказати. А тут люди з самої столиці… Живіть собі, скільки захочете. Заходьте. Я вам кімнату покажу… Циган, цить, це свої.
Леся лишилася біля паркану, не заходячи на подвір’я. Вона дивилася Петрові у спину, і той, відчувши цей погляд, озирнувся.
- Я побіжу вже? - Дівчина посміхнулася, грайливо махнувши ручкою.
Петро розтяг губи ще ширше.
- Ой, дівка! - супроводила її поглядом хазяйка.
У хаті вона провела гостей просторими кімнатами у спальню.
- Отут будете. Подобається? Вікно відчиняється, на ніч можете залишати, якщо дівчат не боїтеся. - Вона знову підморгнула Миколі Пилиповичу.
Той ще раз прокашлявся, але що відповісти, не зметикував. Він тільки поглядом дав зрозуміти, що така розмова йому дуже до вподоби.
- Ну то ви тут влаштовуйтесь, а я зараз попоїсти зроблю. Мабуть, голодні.
Петро спробував заперечити задля годиться, але його ніхто навіть не збирався слухати.
Колеги мовчки провели господиню поглядами. Як професіонали, вони звикли не обмінюватись думками у незнайомих приміщеннях. Микола Пилипович по-діловому заходився розпаковувати свої речі.
Обід не забарився, і за двадцять хвилин гості вже сиділи біля великого столу з ложками у руках, а хазяйка, вклавши пишні груди на стіл, дивилася, радіючи їхньому апетиту. Густий духмяний борщ з полумисків так і просився до рота, щось м’ясне та пахуче виглядало з казанка, а серед столу на тарілці височіли горою традиційні вареники з вишнями, міцненькі, як сама господиня. Неначе гостей тут завжди були готові прийняти.
- Ой лишенько, ми ж з вами навіть не познайомились! А все через Леську цю: «З Києва, з Києва». Я аж злякалася, думаю, куди таких столичних та в мою хату, так що не подумайте нічого. Давайте хоч тепер знайомитись. Краще пізно, як ніколи. Вас як кличуть?
- Мене - Петро.
- Микола Пилипович.
- А я - тітка Тетяна, ви, мабуть, чули. Це для вас, - вона кивнула Петрові. - А для вас - як змовимось.
Микола Пилипович посміхнувся на хитрий хазяйчин погляд. Дуже невинно виглядало це сільське загравання.
- Ви, значить, у Києві працюєте? Ви що ж, професор?
- Доцент. - Микола Пилипович змушений був перенести увагу з запаморочливих страв до розмови. Петро проковтнув вареник і підібрався.
- Пісні збираєте?
- Сказки. А ви, ізвиняйте, де робите? - досвідчений майор перехопив ініціативу.
- Вчителюю, - тітка Тетяна зневажливо махнула рукою. - І сміх і гріх. Я ж агроном, сільськогосподарський скінчила, а одного разу голова підходе та каже: «Знову вчительку не прислали. Чи не доїхала. А діти чим винні? Виручай». От уже п’ятнадцять год і виручаю.
- Так і не було вчительки?
Хазяйка тільки головою хитнула.
- А от візьміть та пришліть когось зі свого інституту. А я тоді на пенсію піду.
- Куди ж вам на пенсію? - Микола Пилипович швидше ковтнув картоплю, щоб завершити комплімент. - У тридцять літ пенсію не дають.
- Ну, вже і тридцять, - зашарілася з приємності хазяйка. - Стара вже баба.
Микола Пилипович заперечливо похитав ложкою.
- Яка баба? А я тоді що, дєд старий? Ви такая, що вас хоч замуж зараз.
- Ага, чорта мені той заміж? Одного ледве спекалася.
- Пив?
- Як свиня. Більш не хочу… Хіба що якийсь городський.
Вона знову хитро глянула.
Петро, який за балачками встиг добре попоїсти, вдав занепокоєння:
- Нам же командіровки треба відмітити. Як вашого предсідателя знайти?
- Голови зараз немає. - Хазяйка вже спритно прибирала брудний посуд, складаючи його у велику емальовану миску. - А ви до парторга ідіть, чи як його зараз, комерційного директора. Отак вулицею, а там праворуч біла хата.
- Спасибі вам.
- Та ну. - Тітка Тетяна похитала головою. - Нема за що. Не заблукайте.
Опинившись на вулиці, фольклористи попрямували у вказаному напрямку. Сонце вже цілком серйозно збиралося відпочивати. Найкраща пора дня, коли скажена спека припинилася, повітря ще тепле, а холодний вітер та комахи ще не прокинулися, даючи змогу поласувати приємним тихим надвечір’ям. Біля воріт на лавах сиділи баби, гралися на дорозі діти. У шлунку важко перевалювались вареники, що їх, здається, з’їдено було забагато.
Хата парторга знайшлася швидко - хто ж не знає, де начальство живе. Сам хазяїн якраз стояв біля воріт, перемовляючись через паркан із сусідою. Був він у літах, мав розкішні сиві вуса і якимось дивом зберіг на голові густу копицю чорного-чорнющого волосся. Микола Пилипович, який ставився до перукарських питань більш ніж уважно, поправив капелюха на голові і заздрісно зітхнув.
Гостей колишній партійний, а тепер комерційний бог зустрів приязно - певно, сільський телеграф уже доніс повну інформацію.
- Драстуйте, гості дорогі. Чим можу допомогти?
Микола Пилипович відкашлявся:
- Ми командировані Київським науково-дослідницьким інститутом. Собіраємо фольклор, сказки, легенди. Но у нас дуже специфічная задача. Можна з вами поговорити?
- А чого не можна? Ми завжди раді гостям. Проходьте до хати. - Парторг прочинив двері і гукнув всередину: - Любо, збирай на стіл, з Києва гості приїхали!
Колеги не звернули уваги на цей заклик, а дарма, бо коли на широкому столі серед вітальні одна за одною почали з’являтися тарілки з наїдками, відмовлятися було вже пізно, до того ж тут, здається, теж ніхто не прислухався до думки гостей.
- По чарочці за знайомство? - Невеличкий зморшкуватий парторг, чи то пак комерційний директор, скористався тим, що колеги якусь мить роззиралися у незнайомому приміщенні, і вже наливав із високої пляшки чистий, немов сльоза, самогон.
- На роботі… - промимрив було Петро, але отримав стусана під столом від старшого товариша.
- На якій роботі? Помилуйте! - Парторг обурено замахав руками і при цьому примудрився тицьнути колегам повні чарочки. - Ну, приємно познайомитись. Як то кажуть, будьмо!
Микола Пилипович одним духом вихилив свою порцію, крекнув і витер губи. Петро з шумом видихнув повітря.
