православна церква! На початку ура-патріотичних 90-х школу закрили - “некомплект” учнів, а тут наш батюшка: мовляв, прислужися Богу, “відчуваю у тобі велику силу”. Не повіриш: удень - такі-сякі депутатські справи (обрали якось до району), а під вечір, кожної суботи й неділі - до церкви. Вчився, співав у церковному хорі, заміщав регента. Усе йшло до того, щоб стати дияконом, а потім - ієреєм. І ти знаєш: прихожани вже бачили у мені батюшку!
- Пашка - батюшка?!
- А чим учитель відрізняється від священика?
Хіба що одягом та… На оцьому “та” я й спіткнувся…
- Я також нещодавно спіткнувся - разом з онучкою в Софіївському соборі, - принагідно пригадав Антон похід на льодову ковзанку, та не став, як водиться у степах, “з порогу - про своє”.
Тим паче, що Павлова історія замішалася на суцільних діалектичних протиріччях. Виявляється, “вічний революціонер” рішуче взявся адаптувати місцеву грецько-візантійську церковку до нових історичних умов. Україна нарешті незалежна, то чому б тепер не повернутися до першоджерел - рідної української національної віри? “Добавити аскетичному християнському православ’ю його природного косацького язичницького перцю!”. Світлої людяності, волі, народних обрядів, звичаїв, пісні, своєї історії, веселої вдачі, своєї мрії і психології степовика, краси душі, тіла, природи. Замість іудейського Старого Заповіту, євангелій чужоземних апостолів - древні веди праукраїнців-шумерів і оріян, послання волхвів Кам’яної Могили, Велесової Книги, Мага-Віри (і де Пашка того всього набрався?), літописців-русичів, великих вітчизняних світочів, народну мудрість, пісенність. Замість театру-абсурду - ускладненої церковно-візантійської літургії - прості, відверті, зрозумілі, задушевні бесіди-уроки Учителя, гуру…
Замість церкви - Священний Гай, тобто сусідній з древнім златопольським цвинтарем дубовий ліс.
А що?
- Врешті, що таке та чи інша віра, - господар запустив за вухо пасмо непокірного волосся, що вибилося з-під “хвостика” на потилиці. - Це та чи інша мрія, знання про світ, свій родовід, правила життя, своє Слово. Дивись, Антоне: на початках візантійська служба в київських церквах велася винятково грецькою. А потім бачать, що народ “непетрає Петра” й навіть самого Теоса - поцупили всі ключові давньоруські поняття: “Бог”, “молитва”, “віра”, “свято”, “храм”, “поклін”, “святий”… Взамін, щодо язичників - навісили свої грецькі поганяли: “ідол”, “бєси”, “сатана”, “погани”, “диявол”, “кумир”, “бовван”. Отакий бартер.
- Молодці, добре засвоїли біблійне: “Спочатку було Слово”, - підтримав “майже батюшку” Антон. - Можна сказати, діяли за інструкцією.
- Слово - то справді сила. Забили памороки так, що вже “непетраємо” і свого. Відбудовуємо християнські храми, а чи бачив ти у тому ж Києві хоча б одну відроджену язичницьку святиню? Таке враження, що наша історія й духовність розпочалася з 988 року…
- Даруй, Павле, - Веремію нарешті вдалося зупинити степового бояна, знову піймавши себе на думці: і це десь було. - Чим закінчилися твої “поганські” реформи?
- Зелений був, наївний, - сплюнув колишній шкільний учитель історії. - Старенький батюшка, що, до речі, відсидів свого часу на Соловках, - на диво спокійно сприйняв моє “богохульство і єресь”. Ми довго з ним тет-а-тет бесідували ось у цій хаті. Слухає, бувало, мої “комсомольсько-молодіжні” вправи - і плаче. Та помер старий Силенко, а вже як прислали з Києва нового, молодого, - о, цей пацан взявся за мене серйозно. Я не міг воювати, бо й прихожани… ледве камінням не закидали. Ти, бач, кажуть, новий месія… Не так треба було діяти, тим паче - зразу нав’язувати хай і рідне, своє… - І Пашка пішов у “підпілля” - став автономним православним язичником та ще й “самбістом”?
- Впізнаю уста попа Василя - анафемі мене піддав, хоча навіть за церковними канонами не мав на те “повноважень”. Наш, тутешній - із сусіднього Бирзулового… Щодо “самбістів” - то мої сини-студенти із Запоріжжя привезли! Давня школа козацьких бойових мистецтв - я сам із задоволенням освоїв! Ну, от златопольська молодь і потягнулася: на вигоні, під сміх корів, вправляємося.
Корисно для здоров’я і особливо для духу…
- А “відуном” чого обзивають: невже хмари можеш розігнати? - І ти туди ж! Якось спробував - та ну його, страшнувато, не маю ще тієї сили! Колись були характерники, оті, зростаючись із природою, справді “особливе” знали і вміли! Місцеві жителі дістають: мовляв, щось небо затягло, - чи бува не до ста грамів? Златопольське метеобюро! Та хай…
Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…
Зайшли до хати. Пашка відлучився - прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до “школи” православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на “па” з гопака.
Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета “Прапор перемоги”. На першій шпальті стаття під заголовком “Скільки коштує “живе слово” язичника Влосила?”. І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком - підпис: “Жрець-боян самозваної секти “Живе слово” Влосил Крижаний за проповіддю”.
Поряд - відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: “Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у “дитинство” людства - темне минуле.
Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам - чом би й ні. Шкоди від цього мало”. Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво - це крок назад. “Язичники - дивні люди. А їх “вірування” я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію”. “Та це просто мода - кінчай випендрюватися!”, вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.
З пагорка, куди “Тойота-Кемрі” ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, - треба готувати землю до наступної весни. “Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом -
У них тут пам’ять замість вівтаря”.
Це ви про кого, пані самотня Поетесо?
Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером - перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою “некондиційну шкуру” - закінчилася.
Внутрішні монади - Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились - і склалися докупи. “Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра - це самопізнання…”.
Чи то баба з порожнім відром перейшла дорогу, чи перевтілений у гусака піп Василь, - внутрішній комп’ютер Веремія завис. Гординя освідченого розуму, впевненості у тому, що ти знаєш, що ти пізнав! Це зараз, під вечір, так здається, а що скаже завтрашній ранок? Тпр-рр, Зорька-Кемрі…
Дзявкнув мобільник, і на екрані висвітилося: “Антон”.
- Добридень, Антоне Омеляновичу, - юнацький голос аж дзвенів енергією бізнес-молодості. - Це - Київ, Антон Перун…
- Радий чути “нову генерацію”, - щиро відгукнувся Веремій своєму тезці, синові екстракорпоральної спасительниці Людмили Сталінітівни. - Як почувається матуся? Як справи у клініці?
З Антоном, “останньою надією” Перунші, молодим головним лікарем клініки “гіпсової ноги” він зійшовся після повернення з кумранського Ізраїлю. Треба ж було “солдатові особливої місії” якось усе-таки прилаштувати вистраждану ідею, а головне - готовий проект договору намірів. Матуся разом з Артем’євою категорично відкинула (“У нас все є!”, “Екстракорпоральна революція степового краю - відміняється!), але ж чого добру, тобто яйцеклітинам пропадати? Не треба нам, потрібно їм, - га, Антоне Вікторовичу?
- Докладаю, - тезка явно підігрував манері незмінного охоронця Перунші, полковника Запашного. - Перші дві сотні ізраїльських рецепієнток запліднені українськими яйцеклітинами і завагітніла на землі обітованній! Оплата - стовідсоткова, черга - на півроку!
