Люко Дашвар
Мати все
Не дивно, що твори Люко Дашвар набули такої популярності, що романи її відзначені преміями конкурсів «Коронація слова» та «Книжка року Бі-бі-сі», — з абсурду людського існування авторка зуміла витворити продукт, який користується стійким попитом на читацькому ринку в Україні.
Люко Дашвар є письменницею, книжки якої найбільше читають в Україні — наклад її книжок склав 110 000 примірників за три роки.
Романи Люко Дашвар мають свого вдячного читача. Він віддає свій голос «грубо й зримо» — грошима, купуючи книжку. Його вибір не випадковий. У цих романах — хороші діалоги, жива мова, точні характеристики, динамічний сюжет, наші реалії…
Передмова
«Візьміть — прочитаєте за одну ніч!» — гаряче прошепотіла мені жінка в книгарні, діставши «з-під поли» одну з книжок Люко Дашвар. І сказала, де в місті лишився ще один примірник іншого її роману. І переказала початок і кінець. І сказала, що не знає, хто той Люко Дашвар такий — «але читається — страшне! Наплачетеся — страшне!»
Я зрозуміла, що стою зараз у сяйві чужої безперечної народної слави — бо саме так вона і виражається, я це знаю напевне.
З того моменту я стала читачем романів Люко Дашвар — і от зараз прочитала оцей, найбільший, теж «за одну ніч». «Мати все», — безперечно, гра слів, яка погано перекладається іншою мовою. Все, що в цій книжці відбувається, погано перекладається взагалі на інший світ. Бо все це може статися лише тут і лише з нами. Я зараз ходжу своїм київським Подолом, де моя домівка, і роззираюся — в якому, цікаво, будинку жили ті жінки, яких оце так помордувало любов'ю? В те, що вони були справжні, я вірю абсолютно. Бо в книжках Люко Дашвар рівно стільки вигадки, скільки ми самі завжди придумуємо про себе і тим живемо. Її історії — лише справжні, такого не придумаєш — бо, якби придумав, це було би дешевою підробкою. Я в це вірю цілковито, бо сама перечитала мільйони листів, написані мільйонами наших українських людей з мільйонами їхніх особистих історій, що скидаються на геніальні романи. І сама зустріла сотні людей із життями, які читаються одним духом за одну ніч! Як я узнала пізніше — Люко Дашвар теж перечитала ті самі мільйони листів і теж перезустрічала усіх тих людей, коли працювала в газеті. І це одразу мені пояснило її химерну уяву і її химерну мову й наблизило. Втім, я бачила Люко Дашвар у своєму житті один-єдиний раз. Просто мені випадково пощастило. Ось так я для себе й вирішила, що уже точно знаю, хто такий той Люко Дашвар. І можу тепер це сказати тій жінці з книгарні, що, певне, вже тримає під прилавком останній примірник цього нового роману. Це, моя дорогенька, не жінка і не чоловік. Це ім'я, як сама Люко Дашвар пояснила, складене з початкових літер імен тих, кого вона любить. Склеєне докупи так, ніби й справді можна докупи зліпити таку химеру — щоб ті, кого любиш, завжди були одне ціле. І щоб воно, оце ліпливо, ще й жило, і ходило, і довго не розпалося на дрібненькі розбиті серця…
Цей Люко Дашвар майже не з'являється на люди. Бо, певне, після того, як ті люди прочитують її романи, як і оцей, що ви зараз узяли до рук, — вони мали би кидатися жадібно роздивлятися автора, як ніби він перед ними босий і навіть без нічної сорочки. Бо, прочитавши, вони одразу би збагнули — Вона все це знає! Знає, що любов, якою вона є насправді, страшно й стидно буває показати людям, — вона божественна й бридка, вона така болюча, вона із гордої людини робить розчавленого слимака, а чисте ніщо висаджує на трон, вона підносить на самі небеса, щоби скинути тебе звідти, блаженного, у брудну застояну калюжу й роздивлятися, як тобі любо так умирати, пізнавши ті небеса… Люко Дашвар пише неприкриту правду про наших жінок і чоловіків. Вона зліплює
Я можу помилятися, звісно. Чи може викликати такі почуття масова література? Ну… Я думаю, що така — може. Ось прочитайте це самі. Ось побачите — за одну ніч. Буде боляче, бридко, солодко й дуже добре. І ви можете не зізнаватися, що це — про вас. Я, наприклад, це й так знаю й нікому вас не викажу:))
Замість прологу
Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з'їла. І око їй не виколоти — не видно. Нічого не рятувало — ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвалося. Чорні кишки долу. Дощ- кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає — на тобі косяк, на тобі горизонталі.
Потік — хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна — на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся — повний-повнісінький — при стіні на тротуарі. Старі за ним — по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?
— Лакі, Лакі! — ту вошу просять. — Та зупинись уже!
Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби — тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…
Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді — пряма їй доріжка найкоротша. І сама— як та вода…
— Кінець світу… — прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.
Старий обійняв дружину:
— Ходімо додому, мати.
Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.
— Як для сміття… мішок завеликий, — мовила непевно. — Треба подивитися. А що, як там… людина…
Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.
— Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…
Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі — світ рятувати.
Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку — кисневу
