поширився звідти на решту теренів Європи, в Латинську Америку, Америку, Азію і зрештою Африку. Капіталістична революція призвела до створення дедалі ширшої торговельної мережі на Заході, а згодом і на окремих периферійних теренах, яка своєю чергою заохочувала нагромадження капіталу і ріст багатих міських центрів та торговельного капіталу. Європейські держави, що часто воювали одна з одною, мали вигоду від діяльності своїх буржуазій, які допомагали створити більші і краще озброєні армії й вибудувати кращий адміністративний апарат, що складався з «фахівців» {114} .
Другою з цих «західних» революцій була культурно-/69/освітня. Поштовхом до неї став занепад церковної влади внаслідок реформаторських рухів у Церкві і воєн доби Реформації. Такий стан уможливив розвиток світських студій, надто класичного гуманізму та науки, університетської освіти, а зрештою й призначених для народу форм спілкування - романів, п’єс, часописів. Важливу роль у цих процесах відігравали інтелектуали та люди вільних професій (інтелігенція), що їх дедалі могутніша адміністративна держава набирала на службу династичним та політичним цілям завдяки їхнім технічним «знанням» і «раціональному» мисленню. З огляду на відносно ранній розвиток раціональної держави на Заході, попри її обмежене проникнення в суспільство, верства інтелігенції здебільшого була підпорядкована державним інституціям та їхнім бюрократичним процедурам і штату. Дарма що дехто з інтелектуалів діяв за межами державних інституцій (надто в добу французького Просвітництва), більшість була пов’язана з давніми університетами або перебувала у складі чи то королівської, чи то партійної адміністрації. Це дозволяло державі вести перед у визначенні меж і характеру національної спільноти, а революційний якобінський патріотичний режим лише посилив цей процес {115} .
Саме внаслідок цих трьох революцій - адміністративчої, економічної та культурної - до складу домінантної латеральної етнічної культури завдяки діяльності бюрократичної держави були інкорпоровані окремі віддалені регіони з їхніми етнічними групами, а також середні і нижчі класи. Утворення світських масових націй стало кінець кінцем наслідком енергійної програми політичного згуртування, здійснюваної через загальнодержавну систему народної освіти. Але їй довгі роки передувало поступове поширення аристократичної етнічної культури та її перетворення на справді національну культуру - таку, що була водночас і громадянська, й етнічна, єдина для всіх суспільних верств, узгоджуючись таким чином із поширенням громадянських та юридичних прав на різноманітні групи населення королівства. Кінець кінцем процес можна простежити вглиб аж до наявності етнічного ядра, навколо якого можна збудувати сильну державу, яка уможливить інкорпорацію інших верств та навколишніх регіонів з їхніми етнічними групами. Зважаючи на живучість певних етнічних міфів, спогадів і символів, утілених у звичаях, традиціях, кодексах і манерах, Англія в досить далекі часи, а трохи пізніше й Франція змогли об’єднатись у королівства на основі досить одно-/70/рідних (у суб’єктивному розумінні) етнічних груп, що їх ці сильні держави могли поширювати й поглиблювати, створюючи протягом наступних кількох сторіч відносно нове уявлення про націю {116}.
На відміну від шляху бюрократичної інкорпорації аристократичною етнічною спільнотою, процес формування націй на основі демотичного етносу зазнає лише непрямого впливу бюрократичної держави. Так стається головно через те, що вертикальні етнічні групи здебільшого поневолені, а зв’язки, які з’єднують докупи членів групи, в таких випадках закриті і всепроникні. У вертикальних спільнотах за головні механізми збереження буття етносу правлять організована релігія та її святе письмо, літургії, ритуали та духівництво. Тут релігія визначає весь спосіб життя; саме, соціальні аспекти спасенних релігій сформували характер таких демотичних спільнот, як візантійські греки, ранні православні росіяни, монофізити копти й ефіопи, вірмени- григоріанці, католики ірландці та поляки, сикхи, євреї та друзи. В усіх цих етнічних спільнотах міфи про обраність, священні тексти та письмена, авторитет духівництва допомогли забезпечити виживання традицій і спадщини спільноти.
Але сформовані релігією народи мають і проблеми, властиві тільки їм. Поки йдеться лише про пасивне пристосування до часто ворожого середовища, символи й організація давньої віри виконують роль дуже зручної захисної шкаралупи. Та тільки-но виникає питання про перетворення спільноти на націю, спільноті стає надзвичайно важко виломитись із звичного концептуального етнічного панцера і зумовленого ним способу життя. Крім того, в них нема внутрішнього об'єднувального чинника, нема бюрократичної держави, що розхитувала б зашкарублу форму. Весь клопіт полягає в тому, що дуже велика частина членів демотичної спільноти просто вважає, що вони вже становлять націю і завжди її становили, володіючи етнічними компонентами нації - спільною назвою, предківськими міфами, історичними спогадами, любов’ю до батьківщини тощо. Ці спільноти гадають, що, коли постане незалежна держава, вони нібито становитимуть такі ж нації, як і решта {117}.
Але досить побіжного погляду на становище арабської /71/ «нації», аби показати, що ці речі не такі вже прості і перетворення демотичного етносу на націю часто повільне й болюче. Зрозуміло, що араби зіткнулися з неприхильними геополітичними чинниками, до яких, зокрема, належали обширна географія, поділ на держави колоніальними владами та історичні й економічні відмінності між різними регіонами арабського світу. Зваживши лише на ці чинники, вкрай важко уявити собі єдину арабську націю з загальнонаціональним поділом праці та об’єднаною економікою. А з огляду на дуже різні історичні спадщини кількох арабських народів важко уявити собі єдину систему юридичних прав і обов’язків, хоча
Тож не дивно, що арабські інтелектуали зіткнулися з нерозв’язною проблемою арабського самовизначення. Не те що не існувало виразної арабської етнічної культури, основаної на історії, мові й релігійних почуттях, - на неї лише накладалося ширше коло ісламської культури і вірності, і арабській інтелігенції виявилось не під силу перетворити етнічну культуру на справді національну й громадянську масову культуру. Адже саме це й становило головне завдання нового прошарку по-світському настроєної інтелігенції: змінити принципові відносини між релігією і етнічною належністю, між спільнотою вірних і спільнотою, пов’язаною історичним минулим {119}. Під впливом раціоналізування «наукової держави», часто імперського або колоніального штибу, відносини між релігійними традиціями та їхніми демотичними етнічними «носіями» порушувались. Давнє присто- /72/сування, що існувало між імперською або колоніальною державою та етнічними меншостями, які входили до їхнього складу, зазнало непоправної шкоди, вестернізація і ринкова економіка породили нові соціальні класи, очолені верствою інтелектуалів та людей вільних' професій, що внаслідок тиску наукової держави на традиційні релігійні обряди і теодицеї прихилялись до різних західних ідеологій і теорій, зокрема й націоналістичних {120}.
У такій ситуації серед інтелектуалів та їхніх послідовників серед інтелігенції з’явилися різні орієнтації: свідоме, модернізоване повернення до традицій («традиціоналізм»); месіанське прагнення асимілюватися з західною сучасністю та всіма її досягненнями («асиміляція», або «модернізм»); помірковані спроби поєднати елементи традиції з певними аспектами західної сучасності й відродити давню чисту спільноту, змодельовану за подобою колишньої колективної золотої доби («реформістське відродження»). Хоч ці орієнтації інколи властиві й латеральним шляхам формування націй, вони надто часто трапляються й набирають великої сили серед демотичних вертикальних спільнот під час формування нації. Вони типові для спільнот із багатими етноісторіями, тобто з добре документованими, докладними історіями
