У Расті один раз дзеленькнув телефон: текстове повідомлення. Він відкрив його і прочитав: ЗУСТРІЧ О 21:30 ПАСТОРАТ КОНГО ПРИХОДЬ АБО УПОКОРСЯ Дж. В.
— Роммі, — промовив він, закриваючи телефон. — Якщо мені пощастить пережити обох Ренні, ви не бажаєте сьогодні ввечері відвідати зі мною одну зустріч?
Джинні зустріла його у фойє лікарні.
— Сьогодні в «Кеті Рассел» День Ренні, — оголосила вона з таким виглядом, що, здавалося, їй це дарує задоволення. — Обох їх довелося оглядати Терсі Маршаллу, цього чоловіка нам даровано Богом. Він не приховує своєї нелюбові до Джуніора — це він разом із Френкі побив і принизив Маршалла на озері, — але діє він цілком професійно. Цей парубок дарма просиджує штани на факультеті англійської в якомусь коледжі, він мусив би займатися медициною, — вона понизила голос. — Він працює краще за мене. І
— Де він зараз?
— Пішов туди, де зараз живе, побачитися зі своєю подружкою і з дітками, якими вони опікуються. Скидається на те, що з дітьми він також поводиться цілком прекрасно.
— О Боже правий, Джинні закохалася, — засміявся Расті.
— Не поводься, як якийсь малолітка, — скинула вона на нього оком.
— У яких палатах розмістили Ренні?
— Джуніор у сьомій, старший у дев'ятнадцятій. Старший прибув з тим хлопцем, Тібодо, але мусив уже послати його кудись з дорученнями, бо тільки сам-один ходив подивитися, як там його син, — вона цинічно посміхнулась. — У сина він недовго пробув. В основному базікав по своєму мобільнику. Його хлопець тепер просто сидить, хоча вже прийшов до тями. А коли Генрі Моррісон його до нас привіз, він був зовсім безтямним.
— У Великого Джима аритмія? Якого рівня?
— Терстон її заспокоїв.
— Сходи оглянь першим чином сина, — сказала Джинні. У фойє вони стояли самі, але вона говорила тим же притишеним голосом. — Він мені не подобається, ніколи він мені не подобався, але зараз мені його жаль. Не думаю, щоб йому залишилося багато часу.
— А Терстон говорив щось Ренні про стан Джуніора?
— Так. Що проблема в нього потенційно серйозна. Та, вочевидь, не настільки серйозна, як усі ті дзвінки, що старий робив у той час. Либонь, хтось йому повідомив про день побачень у п'ятницю. А Ренні й розпсихувався.
Расті згадав коробочку на Чорній Гряді, просто тоненький прямокутник, площею заледве п'ятдесят квадратних дюймів, і все-таки він не зміг її підважити. Навіть посунути з місця не зміг. І ще йому пригадалися ті регочучі шкіроголовці, яких він теж коротко бачив.
— Є люди, котрі несхвально ставляться до побачень.
— Як ти почуваєшся, Джуніоре?
— Окей. Краще, — голос у нього звучав безбарвно. Одягнений у шпитальні кальсони, він сидів біля вікна. Безжальне світло било йому в змучене обличчя. Він виглядав знесиленим життям сорокарічним дядьком.
— Розкажи мені, що трапилося перед тим, як ти втратив свідомість.
— Я йшов до школи, але замість того пішов до будинку Ейнджі. Я хотів їй сказати, щоб помирилася з Френком. Він запав у крутий депресняк.
Расті подумав, може, йому спитати, чи знає Джуніор, що і Френк, і Ейнджі обоє мертві, проте потім вирішив, що не варто — який сенс? Замість того він запитав:
— Ти йшов до школи? А як щодо Купола?
— О, точно, — той самий безбарвний, беземоційний голос. — Я про нього зовсім забув.
— Скільки тобі років, синку?
— Двадцять… один?
— Як звали твою матір?
Джуніор на це замислився.
— Джейсон Джіамбі[382], — нарешті промовив він, а відтак пронизливо розсміявся.
Але апатичний, беземоційний вираз на його обличчі аніскільки не змінився.
— Коли опустився Купол?
— У суботу.
— А скільки днів тому це було?
Джуніор насупився.
— Тиждень? — нарешті промовив він. — Два тижні? Він уже якийсь довший час стоїть, це точно. — Нарешті він обернувся до Расті. Очі в нього сяяли завдяки валіуму, який йому вколов Терстон Маршалл. — Це тебе
— Барбі мене ні на що не підмовляв, — сказав Расті. — Він у в'язниці.
— А дуже скоро він опиниться ще й у пеклі, — промовив Джуніор з байдужою відстороненістю. — Ми його засудимо і стратимо. Так сказав мій тато. У Мейні нема смертної кари, але він каже, зараз у нас воєнний стан. У яєчному салаті забагато калорій.
— Це точно, — кивнув Расті. Він приніс із собою стетоскоп, апарат для вимірювання кров'яного тиску і офтальмоскоп. Тепер він обмотував манжету навкруг руки Джуніора. — Ти можеш назвати по порядку трьох останніх президентів, Джуніоре?
— Звісно. Буш, Туш і Пунш, — він дико зареготав, але так само без зміни виразу на обличчі.
Тиск у нього виявився 147 на 120. Расті був готовий до гіршого.
— Ти пам'ятаєш, хто приходив до тебе переді мною?
— Йо. Той стариган, котрого ми з Френкі знайшли на озері якраз перед тим, як знайти дітлахів. Я надіюся, ті діти в порядку зараз. Вони були такі симпатюлі.
— Ти пам'ятаєш їхні імена?
— Ейден і Аліса Епплтон. Ми ходили в клуб, і та руда дівка подрочила мені під столом. Думала, коли так ублажатиме мене, то не набридне. — Пауза. —
— Угу, — кивав Расті, ладнаючи офтальмоскоп.
Праве око Джуніора було в нормі. Оптичний диск лівого ока був набубнявілий, у тому стані, що зветься папіледема. Звичайний синдром прогресуючих пухлин у мозку і набряків, що їх супроводжують.
— Вважаєш мене за простака-селюка?
— Ніскільки. — Расті відклав офтальмоскоп і підняв перед обличчям Джуніора вказівний палець. — Я хочу, щоб ти торкнувся своїм пальцем мого. А потім торкнувся свого носа.
Джуніор це виконав. Расті почав повільно водити пальцем уперед і назад.
— Продовжуй.
Джуніору вдалося від рухомого пальця дістати свого носа тільки один раз. Потім він попав у палець, але собі торкнувся щоки. На третій раз він і в палець не попав і торкнувся своєї брови.
— Оба-на. Хочеш ще? Я можу це робити цілий день, знаєш.
Расті відсунув свій стілець і підвівся.
— Я пришлю Джинні Томлінсон з приписами до тебе.
— А після того, як я їх отримаю, можу я вже піти порому? Додому, тобто.
— Залишишся ночувати в нас, Джуніоре. Треба за тобою поспостерігати.
— Але ж я в порядку, хіба ні? У мене знову боліла голова перед цим… тобто страшенно боліла… але все вже пройшло. Я ж у порядку, правда?
— Зараз я тобі нічого ще не можу сказати, — відповів Расті. — Мені треба поговорити з Терстоном Маршаллом і продивитися деякі книги.
