тільки тепер між ними було набагато менше тканини. Десь у закуті мозку її втішала радість від того, що вона одягла сьогодні майже зовсім нові джинси; Лінда мала надію, він об них натре собі добрячу вавку.
Раптом він притиснувся до неї сильніше, твердіше. Рукою, якою не викручував її руку, вхопив її за груди.
— Оу-воу, мамуню, — промурмотів він. — Хай-хай, давай-манай.
Вона відчула його спазматичне смикання, а вологості, що зазвичай слідує за ним, як день за ніччю — ні. Джинси, слава Богу, для цього були занадто щільні. За якусь мить після цього нарешті попустило її завернуту за спину руку. Вона могла б заплакати від полегшення, але стерпіла. Не мусила. Обернулася. Він уже застібав на собі ремінь.
— М'ать, тобі варто перевдягти джинси, перш ніж печивом займатися. Я б на твоїм місці так і зробив. — Він знизав плечима. — Та хтозна, мо', тобі так більше подобається. Як кому до смаку.
— Це ви так тепер підтримуєте правопорядок? Так ваш бос тепер наказує вам охороняти законність?
— Він людина крупна, здебільшого по загальних питаннях. — Картер обернувся до комори, і її засапане серце ледь не зупинилося. Потім він поглянув на свій годинник і ще раз підсмикнув зіпер. — Подзвониш містеру Ренні або мені, якщо твій чоловік намалюється. Так буде найкраще, повір мені. Якщо не повідомиш, а я взнаю, наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей. Публіка мені не завадить.
— Забирайся звідси, поки вони не прийшли.
— Скажи «будь ласка», мамуню.
Їй заціпило горло, але вона зрозуміла, що Терстон ось-ось знову її погукає, і пересилила себе:
— Будь ласка.
Він рушив до дверей, але, зазирнувши до вітальні, зупинився. Побачив маленькі валізки. Вона не мала в цьому сумнівів.
Але він дещо інше мав на думці.
— І поверни мигалку, я бачив її в твоїй машині. Якщо забула, я тобі нагадую: з поліції тебе звільнено.
Коли через хвилину в дім зайшов Терстон з дітьми, вона була нагорі. Першим чином зайшла до дитячої кімнати. Їхні валізки лежали на ліжках. З одної стирчав ведмедик Джуді.
— Агов, дітки, — весело гукнула вона на нижній поверх.
До підніжжя сходів підійшов Терстон.
— Нам треба вже поспі… — Побачив її лице й осікся. Вона покликала його кивком.
— Мамо, — погукала її Дженні, — можна ми вип'ємо останню «Пепсі», якщо я з усіма поділюся?
У звичайний час і мови не могло б йти про содову так рано-вранці, але тепер вона дозволила.
— Можна, тільки не обляпайтеся там.
Терсі піднявся до половини сходів.
— Що трапилось?
— Говоріть тихіше. Тут був коп. Картер Тібодо.
— Великий, високий, з широкими плечима?
— Так, він. Приходив мене допитувати…
Терсі зблід, і Лінда зрозуміла: він пригадав, що був гукнув їй з двору, вважаючи, що вона в хаті сама.
— Гадаю, у нас все гаразд, — сказала вона. — Але я хотіла б, щоб ви перевірили, чи він дійсно пішов. Він приходив пішки. Подивіться на вулиці й на задньому дворі за паркан зазирніть до наших сусідів Едмандсів. Мені треба перевдягти штани.
— Що він з вами робив?
—
Пайпер Ліббі відпустила коробочку й сіла тут же, дивлячись на місто з повними сліз очима. Вона думала про всі ті нічні молитви до Несьогосвітнього. Вона зрозуміла, що то було не що інше, як недотепний, школярський жарт, і той жарт, як тепер з'ясувалося, обернувся проти неї. Несьогосвітнє було поряд. От лишень воно було не Богом.
— Ви їх бачили?
Вона здригнулася. Поряд з нею стояла Норрі Келверт. Така стоншена на вигляд. Постаршала також, і Пайпер помітила, що дівчинка виросте гарною. Для хлопчаків, з якими товаришує, вона, либонь, уже красуня.
— Так, любонько, бачила.
— Значить, Барбі з Расті праві? Люди, котрі на нас роздивляються, це діти?
Пайпер замислилась:
— Я не певна на всі сто відсотків, любонько. Спробуй сама.
— Йо? — поглянула на неї Норрі.
І Пайпер, сама не відаючи, на добре чи на зле робить, кивнула їй: «Так».
— Якщо
— Так. Але не треба, якщо не хочеш. Не сприймай це як виклик.
Але для Норрі це був саме виклик. А ще їй було цікаво. Вона опустилась на коліна серед високої трави і міцно вхопилася з обох боків за коробочку. Її вмент пройняло. Голова Норрі відкинулась назад так різко, що аж Пайпер почула, як з кістяним тріском хруснули шийні хребці дівчинки. Вона хотіла було її вхопити, але тут же опустила руки, побачивши, що Норрі розслабилась. Підборіддям вона вперлася собі в груди, а очі, котрі заплющились, коли її пронизало шоком, знову розплющилися. Затуманені, нетутешні.
— Навіщо ви це робите? — промовила вона. —
По руках у Пайпер побігли мурашки.
— Скажіть мені! — з ока в Норрі викотилася сльозинка, впала на коробочку, зашипіла і випарувалась. —
Потягнулася тиша. Вона здалася дуже довгою. А потім дівчинка відірвалася і похилилася назад, поки не вперлася сідницями собі в п'ятки.
— Діти.
— Точно?
— Точно. Скільки їх там — сказати не можу. Там усе змінюється. На них шкіряні шоломи. Вони лихословлять. На них спеціальні окуляри і вони крізь них дивляться в свою коробочку. Тільки їхня схожа на телевізор. Вони бачать
— Як ти це взнала?
Норрі безпорадно похитала головою.
— Сама не знаю, тільки знаю, що це правда. Вони погані діти, з лихослівними, брудними балачками. Я ні за що більше не доторкнуся до цієї штуки. Мене немов у грязюці викачали, — почала вона плакати.
Пайпер обняла дівчинку.
— Коли ти питала їх, навіщо вони це роблять, вони тобі щось відповіли?
— Нічого.
— А вони тебе чули, як ти гадаєш?
— Чули. Просто їм байдуже.
З-за їхніх спин почулося рівномірне, пульсуюче молотіння, воно гучнішало. З півночі, ледь не торкаючись верхівок дерев на боці ТР-90, наближалися два транспортних гелікоптери.
— Навіщо вони так наближаються до Купола, вони ж можуть розбитися, як той літак! — скрикнула Норрі.
