Під куполом

вентиляторів була якась користь.

Оллі гадав, що він не здався тому, що Еймс на знав його імені. У школі хлопці обзивали Оллі не інакше, як гноєкидом та дійкосмиком, але хай його чорти візьмуть, якщо якийсь селюк з Південної Кароліни запам'ятає його як коров'ячого хлопця.

Вентилятори з ревом завелися, і його розпалена шкіра відчула перший повів повітря. Він зірвав з обличчя маску й притиснувся ротом і носом до брудної поверхні Купола. А тоді, хекаючи й кашляючи від сажі, продовжив відтирати прикипілий гар. На іншому боці він побачив Еймса, той стояв рачки, схиливши набік голову, немов людина, що зазирає до мишачої нірки.

— Молодчага! — закричав він. — тут у нас іще два вентилятори підвезли. Тепер ти тільки не зрадь мене, коров'ячий хлопчику! Не здавайся!

— Оллі, — хакнув той.

— Що?

— Ім'я… мене звуть Оллі. Перестань називати мене… коров'ячим хлопчиком.

— Йой, я зватиму тебе Оллі відтепер й аж до судного дня, аби лиш ти не припиняв розчищати місце, щоб тим вентиляторам було куди дути.

Якось ще легені Оллі примудрялися втягувати в себе достатньо того, що просочувалося крізь Купол, щоб підтримувати його при житті й свідомості. Крізь свою шпарину в сажі він бачив, як розвиднюється у світі. Світло допомагало також, хоча серце йому боліло від того, що рожеве сяйво світанку паплюжить та плівка бруду, який все ще лишався на його боці поверхні Купола. Світло, це гарно, бо тут, навкруг нього, все було темне, і випалене, і жорстоке, й безмовне.

Еймса хотіли було прибрати з його поста о п'ятій ранку, але Оллі закричав відчайдушно, щоб той залишився, і Еймс відмовився звідти йти. Командир, який він там не був, поступився. Потроху-помалу, з паузами на те, щоб притиснутися губами до Купола, втягнути кавалок повітря, Оллі розповів, як він все пережив.

— Я знав, що мушу чекати, поки не вщухне пожежа, — розказував він. — Тому економив кисень. Дідусь Том якось мені казав, що одного балона йому вистачає на цілу ніч, якщо він спить, тож і я лежав там собі тихо, не ворушився. Якийсь час у мене зовсім не було потреби ним користатися, бо під картоплею ще залишалось повітря, от я ним і дихав.

Він притискався губами до Купола, відчуваючи смак сажі, розуміючи, що це можуть бути рештки людини, котра була живою ще якихось двадцять чотири години тому, і не переймався. Жадібно вдихав і спльовував чорне харкотиння перед наступним вдихом.

— Під картоплею спершу було холодно, але потім вона потеплішала, а далі стала гарячою. Я думав, що запечуся живцем. У мене над головою горів корівник. Геть усе горіло. Але там було так гаряче й так швидко, що довго це не тривало, і, мабуть, це мене й врятувало. Не знаю. Я залишався на місці, допоки не закінчився перший балон. От тоді-то вже мені довелось вилізати. Я боявся, що другий балон міг зірватися, але ні, він уцілів. Хоча я би заприсягся, що він був дуже близько до того.

Еймс кивнув. Оллі втягнув у себе крізь Купол нову порцію повітря. Це було схоже на дихання крізь цупку, брудну ганчірку.

— Ну, і ще сходи. Якби вони були дерев'яними, а не з бетонних блоків, я би звідти ніяк не вибрався. Та спершу я й не намагався. Я просто заповз назад під бараболю, бо в льоху було так гаряче. Верхні картоплини в купі спеклися в мундирах — я чув їх запах. Потім стало важко втягувати повітря і я зрозумів, що й другий балон також кінчається.

Розповідь перервалася, хлопець затрясся в пароксизмі кашлю. Опанувавши себе, він продовжив.

— Мені, в основному, хотілося просто почути чийсь людський голос перед тим, як померти. Я радий, що це був ти, рядовий Еймсе.

— Оллі, мене звуть Клінт. І ти не помреш.

Але очі, що дивилися крізь брудну щілину на споді Купола, немов очі когось, хто споглядає з-за скельця крізь віко труни, здавалося, знають іншу, правдивішу правду.

9

Коли зумер завівся наступного разу, Картер вже знав, що воно таке, хоча цей звук збудив його з позбавленого сновидінь сну. Бо в його душі чаївся намір більше не спати насправді, допоки все це не скінчиться або він не помре. Це діє інстинкт виживання, гадав він: безсонний вартовий у глибині мозку.

Цей другий раз трапився приблизно о сьомій тридцять суботнього ранку! Він це знав, бо мав годинник того типу, що освітлюється, якщо на ньому натиснути кнопку. Автономні світильники погасли серед ночі, і в протиатомному сховищі панувала суцільна темрява.

Він сів і відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. Ствол ліхтарика, котрим він користався минулого вечора, вирішив Картер. Він потягнувся в той бік, намацав його і ввімкнув. Він містився на підлозі. Великий Джим на дивані. Це Великий Джим і штовхнув його ліхтарем.

«Авжеж, він зайняв собі диван, — подумав Картер ображено. — Але ж він бос, врешті-решт».

— Давай, синку, — промовив Великий Джим. — Катай якомога швидше.

«Чому це я? — подумав Картер… але промовчав. Бо так воно й годилося, все робити мусив він, бо бос був старим, бос був товстим, у боса було хворе серце. І звісно ж, тому, що він був босом. Джеймсом Ренні, імператором Честер Мілла.

«Імператор вживаних машин, ось ти хто й нічого більше, — подумав Картер. — І тхнеш ти потом і сардиновою олією».

— Катай, — роздратовано. І злякано. — Чого ти ще чекаєш?

Картер підвівся, промінь ліхтарика затанцював по вщент напакованих полицях бункера (сила-силенна бляшанок сардин!), і вирушив до кубрика. Один автономний світильник там ще працював, але вже ледь- ледь, ось-ось зовсім погасне. Зумер тепер чувся голосніше, безперервним «АААААААААААА». Звук наближення фатуму.

«Нам ніколи звідси не вибратися», — подумав Картер.

Він націлив промінь ліхтарика на ляду люка перед генератором, котрий продовжував видавати монотонне, дражливе гудіння, яке чомусь нагадало йому його боса під час босового ораторства. Либонь, через те, що обидва ці звуки зводилися до однакового тупого імперативу: «Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене! подай мені пропану, подай мені сардин, подай мені неетильованого преміум бензину для мого «Гаммера». Нагодуй мене. Все одно я помру, а тоді й ти помреш, але кого це обходить? Кого це к херам бодай трішки цікавить? Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене».

У сховку під лядою тепер залишалося лише шість балонів пропану. Ось він замінить той, що вже майже спорожнів, і їх залишиться п'ять. П'ять сраних маленьких балончиків, не більших за ті, якими живляться «Блакитні носороги», залишаться між ними й загибеллю від удушення, коли відмовиться працювати очисник повітря.

Картер витяг один балон зі сховку, але тільки поставив його біля генера.

Незважаючи на це розпачливе «АААААААААААА», він не збирався замінювати поточний балон, поки той не спорожніє цілком. Аж ніяк. Ані-ні. Як ото кажуть у рекламі кави «Максвел Хаус», смакуй до останньої краплини.

Але цей зумер умів-таки діяти людині на нерви. Картер було подумав, чи не пошукати вимикач і заглушити його, але ж як тоді вони дізнаються, що в генера кінчається паливо?

«Точно пара пацюків, що впіймалися під перекинутим відром, ось ми хто».

У голові в нього заскакали цифри. Шість балонів залишилось, кожного вистачає на одинадцять годин. Вони могли б вимкнути кондиціонер, і тоді тривалість одного балона збільшиться до дванадцяти чи й тринадцяти годин. Будьмо обачні, зупинимося на дванадцяти. Дванадцять помножити на шість… ага, порахуємо…

Це «АААААААААААА» робило математичні вправи важчими, ніж вони мусили б бути, проте він нарешті вирахував. Сімдесят дві години між ними й жалюгідною смертю від удушення отут,