гріхи свої, а багато хто. Твій гнів не поспішливий, але коли час настає, Твій гнів, як та буря, що налітає на пшеничне поле, покладаючи долі не один колос чи кілька, а геть усе колосся. Я посіяв вітер і пожав бурю, не тільки на себе самого, а й на всіх.
Були й інші гріхи та грішники в Міллі — він це добре знав, бо ж не наївний, вони лаялися, і танцювали, і займались сексом, і вживали наркотики, він багато чого про все знав — і вони безумовно заслужили на покарання, на
Та все ж… усе ж таки… Чи можливо, щоб до такого дивного прокляття спричинився не його
— Господи, я хочу зрозуміти, що мені робити. Я на роздоріжжі. Якщо така Твоя воля, щоб я стояв на цій кафедрі завтра вранці й сповідувався у тому, на що намовив мене цей чоловік — у гріхах, що ми творили з ним разом, у тих гріхах, які я творив на самоті, — тоді я так і зроблю. Але це означатиме кінець мого пастирства, а мені важко повірити в те, що такою є воля Твоя у цей скрутний час. Якщо Твоя воля буде, щоби я зачекав… почекав, побачив, що трапиться далі… чекав і молився з моєю паствою за те, щоб знято було цей тягар… тоді я так і робитиму. Все в Твоїй волі, Господи. Тепер і назавжди.
Він припинив себе шмагати (відчув, як по спині йому стікають теплі, утішливі струмочки; кілька вузлів на линві вже почервоніли) і підняв заплакане обличчя до стелі.
— Але ж я потрібен цим людям, Боже. Ти знаєш, як вони
Він чекав. І зріть, Господь Бог заговорив до Лестера Коґґінса.
— Я подам тобі знамення. Ходи туди, де Біблія твоя лежить, хоча й були діяння твої, як колись дитиням після отих твоїх бридких сновидінь.
— Цієї ж хвилини, — відгукнувся Лестер. — Сю ж мить.
Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.
— Господи, хай здійсниться воля Твоя — прошу в ім'я Твого Сина, розіп'ятого в ганьбі й воскреслого в славі.
І Господь сказав:
— Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.
Лестер виконав інструкцію (стараючись не відкрити велику Біблію посередині — якщо й покладатися на щось в такій справі, то тільки на Старий Заповіт). Тицьнув пальцем у невидиму сторінку, потім розплющив очі й нахилився. Попав на другий розділ Повторення Закону, двадцять восьмий вірш. І прочитав:
Зчудування серця — це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив:
— Не зупиняйся, Лестере.
Він прочитав двадцять дев'ятий вірш.
— Так, Господи, так, — видихнув він і поспішив читати далі.
— Невже я осліпну? — запитав Лестер, трохи підвищеним проти свого молитовного гарчання тоном. — О Господи, не роби цього… хоча, якщо на те Твоя воля…
Бог знову заговорив до нього, запитавши:
— Чи ти не з тої ноги сьогодні встав, Лестере?
Він вирячився. Голос Бога, а примовка улюблена його рідної матері. Справжнє чудо.
— Ні, Господи, ні!
— Тоді ще раз прочитай. Що я тобі товкмачу?
— Тут щось про божевілля. Чи про осліплення.
— Яке з цих діянь більш імовірне, на твою гадку?
Лестер порівняв вірші. У них повторювалося єдине слово —
— Боже, це… це мені знамення?
Господь відповів йому «так».
— Атож, воістину, але не твоя сліпота, бо наразі очі твої бачать ясніше. Шукай осліпленого, котрий збожеволів. Коли його ти побачиш, мусиш повідати своїм вірним, чим Ренні опікувався тут, і про свою участь у цьому. Ви обидва мусите повідати. Ми ще поговоримо про це, а зараз Лестере, ходи спати. З тебе крапає на долівку.
Лестер так і зробив, але спершу витер невеличкі калюжки крові біля пюпітра.
Робив це навколішки. Поки витирав, не молився, проте повторював знаменні вірші. Йому значно покращало.
Поки що він може проповідувати загалом про гріхи, які могли спричинитися до появи цього незрозумілого бар'єра між Міллом і зовнішнім світом; а тим часом шукатиме своє знамення. Сліпого чоловіка або жінку, котрі збожеволіли, воістину, атож.
Бренда Перкінс слухала РНГХ, бо ця станція подобається
Ця картина — така очевидна і безповоротна — вразила її у самісіньке серце. Вперше з того моменту, як їй повідомили, Бренда попустилася й заголосила. Мабуть, тому, що тепер вона вже могла це робити. Тепер вона була сама.
З серйозним і лячно постарілим лицем Президент говорив у телевізорі:
— Співвітчизники, американці, ви потребуєте відповідей, і я обіцяю надати їх вам одразу, як тільки сам їх отримаю. У цій справі не буде секретності. Все доступне мені ставатиме й вам доступним. Я запевняю вас цілком відповідально…
— Авжеж, були такі дурні, що намагались нас дурити, — промовила Бренда і заридала ще дужче, бо то була одна з улюблених приказок Говарда. Вимкнувши телевізор, кинула пульт на підлогу, їй схотілося наступити на нього, розчавити з тріском, але вона стрималася лише тому, що уявила, як Гові, похитуючи головою, дивиться на неї і каже: «Не роби дурниць».
Натомість вона пішла до його кабінету з бажанням торкнутися чогось, поки його недавня присутність звідти ще не вивітрилася. Як же їй не вистачало
Стіл його зяяв пусткою, якщо не рахувати ноутбука, що так і залишився відкритим. Екранною заставкою йму слугувало старе фото, зроблене після давнього матчу Малої Ліги[121]. На ньому Гові й Чіп, котрому тоді виповнилося одинадцять чи дванадцять, обидва в зелених формених светрах «Аптечних Монархів Сендерса»; знімок було зроблено того року, коли Гові з Расті Еверетом вивели команду Сендерса у фінал штату. Чіп обіймає батька, а Бренда їх обох. Гарний був день. Але нетривкий. Крихкий, як бокал з тонкого кришталю. Хто міг про це думати тоді, коли ще можна було трішечки довше потриматися одне за одного?
У неї поки що не було можливості зв'язатися з Чіпом, і думка про дзвінок йому (припустімо, їй це навіть удасться) зовсім її розстроїла. Рюмсаючи, вона опустилася на коліна поряд з письмовим столом свого