відбула до «Фуд-Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.
— У нас закрито до обіду, — сказав він. — Але кава є.
— А цинамоновий рулет? — запитала з надією Джулія.
Барбі похитав головою.
— Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.
— У цьому є сенс, — погодилась Джулія. — Тоді просто кави.
Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:
— У вас утомлений вигляд.
— Барбі, цього ранку
— Як справи з газетою?
— Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.
— Проблеми з друком?
— Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.
Барбі не сподобалося це слово —
— Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.
— Будуть. Це ж, врешті-решт, Мілл, а не Нью-Йорк.
Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.
І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:
— Звичайно, я можу помилятися. Тому-то й послала Піта. — Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку — «баляндрасником» на жаргоні янкі — затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.
— Маю до вас пару слів, — промовила вона стишено. — Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі[132], і сядьте.
Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка… але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.
Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.
— Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.
Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.
— Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.
— Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв'язок.
Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.
— Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п'ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?
— Давайте, — зітхнув він.
Вона написала код на серветці — крихітні акуратні циферки.
— Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.
— Що саме?
— Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.
— Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?
— А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?
— Просто таке в мене відчуття, — промовив він, усміхнувшись.
— Гаразд, лічильник Ґайґера.
— Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.
Ел Тіммонс був завсідником «Троянди-Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі з ним були гарні стосунки.
Джулія похитала головою.
— Ні? А чому?
— Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?
— Хочете сказати, Джим Ренні?
— Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.
— Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.
— Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, — вона нахилилася ближче. — Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи… від геть усього.
— Хто?
— Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною — вдовою. Вона не палає любов'ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.
— Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.
Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.
— Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але… — вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. — Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.
— Секретний агент, — повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому
— Тож я…
Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн-стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.
Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях — здивування й побоювання — Барбі з Джулією обмінялися поглядами.
Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.
Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.
Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з'їсти обід. Це було добре. Останнім часом його
