ДЖИМ РЕННІ
УЖИВАНІ АВТОМОБІЛІ
ІМПОРТНІ & ВІТЧИЗНЯНІ
$АБЕ$ПЕЧИМО ГАРНИЙ КРЕДИТ!
КЕРМУЙТЕ В КРАЩІМ СТИЛІ —
ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ!
Вона обігнала кількох підлітків на велосипедах, і знову в неї промайнула думка, чи скоро всі почнуть на них їздити. Хоча до цього не дійде. Хтось розбереться з цією ситуацією, як у тих фільмах-катастрофах, які вона так любила дивитися по телевізору обкуреною: виверження вулканів у Лос-Анджелесі, зомбі в Нью- Йорку. А коли справи повернуться до свого нормального стану, Френкі й Тібодо також знову стануть тими ж, ким вони були раніше: містечковими лузерами з дріб'язком або й зовсім без монет у кишенях. Ну а поки що, найкраще, що вона може робити, це триматися в тіні.
І взагалі, вона раділа, що не патякала нічого про Доді.
Расті почув пікання монітора кров'яного тиску і зрозумів, що вони втрачають хлопчика. Насправді вони почали втрачати його ще в санітарній машині. Ґвалт, з тієї самої миті, як куля зрикошетила і поділила в нього, але пікання монітора підтвердило цю істину великими літерами. Рорі слід було б одразу ж повітряною санітарною службою доправити у Шпиталь Центрального Мейну, прямо з того місця, де його так страшно поранило. Натомість він лежав у бідній на обладнання операційній, де було занадто жарко (кондиціонери вимкнуті заради економії пропану), прооперований лікарем, який давно мусив би вийти на пенсію, котрому асистували фельдшер абсолютно без досвіду в нейрохірургії і виснажена медсестра, що якраз промовила:
— Фібриляція, докторе Гаскелле.
Подав голос кардіомонітор. Тепер обидва співали хором.
— Знаю, Джинні. Я ще не оглуп, — він зітхнув. —
Якусь мить вони з Расті мовчки дивилися один на одного понад накритим простирадлом тілом хлопчика. Очі в Гаскелла були на диво ясними, живими — це був зовсім не той понурий привид, котрий останні пару років тинявся коридорами лікарні «Кеті Рассел» зі стетоскопом на шиї, аби лише якось убити час, але водночас виглядав він жахливо постарілим і кволим.
— Ми зробили все, що могли, — мовив Расті.
По правді, Гаскелл зробив більше того, на що він, як здавалося, був спроможний.
Він нагадав Расті героя тих бейсбольних романів, які він так любив читати в дитинстві, коли з майданчика вибігає літній пітчер й виборює славу своїй команді в сьомій грі Світової серії. На жаль, тільки Расті та Джинні Томлінсон спостерігали цей високий клас, хоча цього разу старий боєць й не зажив хеппі- енду.
Расті підключив крапельницю з сумішшю фізрозчину й маніту[161] , щоб зменшити набряк мозку. Гаскелл бігом полишив операційну, щоби зробити клінічний аналіз крові в лабораторії далі по коридору. Саме Гаскелл, бо Расті не мав для цього кваліфікації, а лаборантів не було. У лікарні імені Кетрін Рассел тепер жахливо не вистачало персоналу. Расті подумав, що хлопчик Дінсморів — це лише перший внесок з тієї суми, яку змушене буде заплатити місто за нестачу персоналу.
Що гірше, у хлопчика виявилася друга група з негативним резусом, саме такої крові не було серед їхніх невеличких запасів. Але була кров першої групи — універсальний донор — і вони ввели Рорі чотири одиниці, таким чином у запасі залишилося всього дев'ять. Витрачати кров на хлопчика, напевне, було все одно що вилити її в каналізацію, але ніхто з них цього не промовив. Поки кров надходила до тіла, Гаскелл послав Джинні вниз, до комори, розміром не більшої за шафку, яка слугувала шпитальною бібліотекою. Вона повернулася з пошарпаним томом «Нейрохірургія. Короткий опис». Гаскелл оперував, зазираючи в розкриту книгу, її сторінки, щоб не перегорталися, притиснули отоскопом. Расті думав, що ніколи йому не забути виск пилки, запах пиляної кістки в теплому повітрі й масний згусток крові, що з'явився, коли Гаскелл прибрав випиляну черепну пластинку.
Кілька хвилин Расті все ще дозволяв собі надію. Коли крізь трепанаційний отвір мозок було звільнено від тиску гематоми, життєві показники Рорі стабілізувалися чи принаймні спробували це зробити. А тоді, коли Гаскелл намагався з'ясувати, чи зможе він дістати фрагмент кулі, все знову покотилося шкереберть, і то швидко.
Расті подумав про батьків, котрі чекають і надіються без надії. А тепер, замість того щоб вивезти Рорі з операційної на каталці наліво по коридору, до відділення інтенсивної терапії, куди можна було б дозволити нишком зазирнути його рідним, виходило так, що треба його везти направо, до моргу.
— Якби це була ординарна ситуація, я б підтримував його життєво важливі функції і спитав би батьків, чи не погодяться вони на донорство органів, — сказав Гаскелл. — Але ж, звісно, за ординарної ситуації він до нас і не потрапив би. А якби навіть потрапив, я б не намагався його оперувати, заглядаючи… у чортів довідник
— А ви не накажете вколоти йому адреналіну? — спитала Джинні спокійно, незворушно й зосереджено… хоча на вигляд була вкрай виснажена, зморена до такого стану, що ось-ось сама впаде бездиханна.
— Хіба я не ясно сказав? Я не бажаю продовжувати хлопчику агонію. — Гаскелл потягнувся до червоної кнопки, якою вимикалася система штучного дихання. Якийсь жартівник, мабуть, Твіч, приклеїв там маленьку наліпку з написом «НАЇВСЬ!» — Чи ви маєте протилежну думку, Расті?
Расті зважив, і лише тоді повільно похитав головою. Тест на рефлекс Бабинського[163] був позитивним, що означало обширне ушкодження мозку, але основна причина полягала в тім, що вже не було ніяких шансів. По правді, їх від самого початку не було.
Гаскелл клацнув вимикачем. Рорі Дінсмор самостійно зробив один важкий вдих, здавалося, ніби зробить ще й другий, але ні, хлопчик затих.
— Я зробив це… — Гаскелл поглянув на великий настінний годинник. — О сімнадцятій п'ятнадцять. Джинні, запишете час у свідоцтво про смерть?
— Так, докторе.
Гаскелл стягнув з себе маску, і Расті відзначив собі, що губи в старого геть сині.
— Давайте підемо звідси, — сказав він. — Ця спека мене вб'є.
Проте не в спеці була справа, а в його серці. Він упав, не подолавши й половини коридору, коли йшов повідомити Алдену й Шеллі Дінсморам печальну новину. Тепер вже Расті вколов йому адреналін, але користі з цього не було. Не допоміг і закритий масаж грудини. І дефібриляція теж.
Час смерті — сімнадцята сорок дев'ять. Рон Гаскелл пережив свого останнього пацієнта рівно на тридцять чотири хвилини. Расті сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Джинні сама все повідомила батькам Рорі; Расті, сидячи долі з затуленим долонями лицем, почув сповнене жалю й розпуки голосіння матері. У майже порожній лікарні звук розносився добре. Вона ридала так розпачливо, що, здавалося, не перестане ніколи.
Барбі подумав, що шефова вдова напевне була колись надзвичайно вродливою жінкою. Навіть зараз, із чорними смугами під очима та абияк вбрана (сині джинси та, він був цього певен, піжамна сорочка), Бренда Перкінс залишалася вражаюче привабливою. Він подумав, що, либонь, розумні люди рідко втрачають зовнішню привабливість — тобто якщо вони її колись мали, — і помітив у її очах ясний блиск інтелекту. І ще чогось. Хоча вона й перебувала в жалобі, це не знищило в ній цікавості. І зараз об'єктом її цікавості був саме він.
Вона поглянула повз нього на машину Джулії, котра здавала задом по під'їзній алеї, і махнула їй рукою.
—
Джулія вихилилася з вікна, гукнувши:
