Під куполом

узагальнив Барбі, хорошого було мало.

Він увімкнув прилад. Крихітна лампочка живлення залишилася темною, а стрілка незворушною на цифрі 0.

— Акумулятор умер, — промовив голос позаду нього. Барбі ледь з власної шкури не вискочив. Обернувшись, він побачив у дверях, що поєднували обидві кімнати, високого, дебелого блондина.

На мить ім'я вискочило йому з голови, хоча цей чоловік майже кожної неділі вранці відвідував ресторан, подеколи разом з дружиною, і завжди з двома своїми донечками. Тоді пам'ять ввімкнулася і він промовив:

— Расті Еверс, чи не так?

— Близько до цілі, тобто Еверет, — простягнув руку новоприбулець. Барбі, трохи з побоюванням, підійшов і потис її. — Побачив, як ви сюди заходили. А це, — він кивнув на лічильник Ґайґера, — мабуть, непогана ідея. Воно таки мусить від чогось живитися. — Расті не уточнив, що мав на увазі під воно, але в цьому не було потреби.

— Радий, що ми з вами одної думки. Ви налякали мене ледь не до інфаркту. Проте в такому випадку саме ви б мені й змогли допомогти, як я здогадуюся. Ви ж лікар, так?

— ПД, — уточнив Расті, — це означає…

— Я розумію, помічник доктора, фельдшер.

— Окей, ви виграли цей кухонний прилад, — Расті показав на лічильник Ґайґера. — Він, мабуть, живиться від шестивольтової батареї. Я певен, що бачив такі в Берпі. Але не впевнений, що там зараз хтось є. Тож… може, розвідаємо тут поряд?

— Де саме ви пропонуєте розвідувати?

— На складі позаду міськради.

— І нам це треба, заради того щоб…

— Залежить від того, що ми там знайдемо. Якщо те, що пропало в нас із лікарні, ми з вами зможемо обмінятися деякою інформацією.

— Не хочете спершу повідомити, що саме у вас пропало?

— Пропан, братчику.

Барбі второпав.

— Що за чортівня? Ходімо подивимось.

10

Джуніор стояв біля підніжжя сходів, що вели вгору вздовж бокової стіни Сімейної аптеки Сендерса, не знаючи, чи здатен він ними видряпатися, коли йому так болить голова. Можливо. Ймовірно. У той же час він боявся, що на півдорозі вгору його череп може вибухнути, як та новорічна хлопавка. Знову в нього перед оком плавала цятка, сіпаючись туди-сюди з кожним ударом серця, але вона не була більше білою. Вона стала яскраво-червоною.

«У темряві мені стане добре, — думав він. — У комірчині, з моїми подружками».

Якщо тут усе пройде як слід, він зможе піти туди. Зараз комірчина в будинку Маккейнів на Престіл- стрит здавалася йому найжаданішим місцем на землі. Авжеж, там лежав ще й Коґґінс, ну то й що? Джуніор запросто може прибрати геть цього сраного гімнорепетю. Але Коґґінса треба притримати ще на якийсь час. Джуніора найменше цікавила доля його батька (його ні здивувало, ні стривожило те, що той зробив; Джуніор завжди знав, що його батько здатен на вбивство), але він був вельми зацікавлений у тім, щоб утопити Дейла Барбару в нужнику.

«Якщо ми зробимо все як слід, ми не просто приберемо його з нашого шляху, — пояснював Великий Джим цього ранку. — Ми використаємо його для згуртування нашого міста перед лицем кризи. І цю нікчемашну газетярку також. Щодо неї я теж маю ідею. — Він поклав свою пухку, м'ясисту долоню Джуніору на плече. — Ми одна команда, синку».

Можливо, не назавжди, можливо, тільки тепер, але наразі вони дійсно тягнули одного плуга. Тож вони мусять попіклуватися про Бааарбі. Джуніору набрело на ум, що це Барбі винен у тому, що йому болить у голові. Якщо Барбі дійсно побував за океаном — в Іраку, ходили чутки — отже, міг привезти з Середнього Сходу якісь чортові сувеніри. Скажімо, отруту. Джуніор обідав у «Троянді-Шипшині» безліч разів. Барбара легко міг підкинути йому того-сього в їжу. Або в каву. А якщо Барбара навіть не особисто це зробив, він міг намовити Розі. Ця піхва цілком перебуває під його чарами.

Джуніор повільно побрів угору, зупиняючись через кожні чотири сходинки. Голова в нього не вибухнула, і, діставшись верхнього майданчика, він поліз до кишені по ключ від помешкання, який йому вручив Енді Сендерс. Спершу він ніяк не міг намацати ключ, і вже було подумав, що загубив, але врешті- решт пальці наштовхнулися на нього під дрібними монетами в глибині кишені.

Він роззирнувся навколо. Кілька людей ішли вулицею, повертаючись із сеансу в «Діппері», але ніхто не подивився вгору, не побачив його на сходовій платформі перед помешканням Барбари. Ключ повернувся в замку, і Джуніор прослизнув усередину.

Він не вмикав світла, хоча генератор Сендерса, либонь, живив і цю квартиру. Напівтемрява робила менш видимою цятку, пульсуючу перед його оком. Він почав зацікавлено роззиратися. Тут були книги: полиці й полиці книг. Чи Бааарбі покинув їх напризволяще, коли тікав з міста, чи домовився з кимсь — найрадше з Петрою Ширлз, котра працює внизу, в аптеці, — щоб їх кудись йому переслали? Тоді він, мабуть, домовився і про цей килим, що лежить на підлозі вітальні — витвір якихось верблюжих жокеїв, котрий Барбі, певне, підчепив на тамтешньому базарі у свій вільний від тортур підозрюваних і позбавлення цноти маленьких хлоп'ят час.

Ні, він не домовлявся про пересилку свого майна, вирішив Джуніор. Не було потреби, бо він і не збирався насправді покидати місто. Щойно йому стрельнула ця ідея, як Джуніор уже дивувався, чому він не додумався до цього раніше. Бааарбі тут подобається, він ніколи не покине цього міста з власної волі. Йому тут класно, як хробаку в собачому блювотинні.

«Знайди щось, від чого він не зможе відбрехатися, — інструктував його Великий Джим. — Щось таке, що може належати тільки йому. Ти розумієш, про що я кажу?»

«Тату, я що, по-твоєму, дурний? — подумав зараз Джуніор. — Якщо я дурний, як це так вийшло, що саме я врятував твою сраку минулої ночі?»

Але в батька була потужна рука, він часом так жахливо замахувався на нього, коли скаженів, що заїдатися було не варто. Він жодного разу не вдарив Джуніора по жопці, не дав йому ляпаса, коли той був малим, Джуніор завжди відносив це на рахунок окультурюючого пливу своєї покійної матері. Тепер він підозрював, що причина полягала в тому, що батько глибоко в душі розумів: якщо почне, навряд чи зможе зупинитися.

— Як батько, так і син, — промовив Джуніор і захихотів. Голова відгукнулася болем, але він усе одно хихотів. Як там, у старій примовці: сміх — найкращі ліки?

Він увійшов до спальні Барбі, побачив акуратно застелене ліжко і подумав, як було б класно накласти на ньому прямо посередині велику купу. Та ще й підтертися подушкою. «Тобі подобається, Бааарбі?»

Натомість він відкрив комод. У верхній шухляді троє чи четверо джинсів і пара шортів хакі. Під шортами знайшовся мобільний телефон, і він на мить подумав, що телефон — саме те, по що він сюди прийшов. Але ні. Дешевий апарат з розпродажу, типу тих, що їх діти в коледжі називають «разовими» або «викиднями». Барбі завжди може сказати, що це не його річ. У другій шухляді лежало з півдесятка трусів і пар п'ять чисто-білих спортивних шкарпеток. Третя шухляда була порожня.

Він зазирнув під ліжко, в голові вдарили дзвони — здається, йому зовсім не покращало. Там геть нічого не було, навіть пилу. От же Бааарбі, такий акуратист. Джуніор подумав, чи не дістати з кишеньки-пістончика імітрекс, але не став цього робити. Він уже проковтнув пару пігулок, і абсолютно без усякого ефекту, окрім металічного присмаку на задній стінці горла. Він знав, які йому ліки потрібні: темна комірчина на Престіл-стрит. І компанія його подружок.

Тим часом він усе ще тут. Та мусить же тут знайтися хоч щось.