Саме в тій хвилині надійшли війт, Йосько й Федь…
Про стан здоров’я лісничого, про вигляди на виздоровлення доктор не розводився, хоча в інших випадках любив багато говорити.
— Коли б це була звичайна недуга, то можна було б щось радити! Але Миколі заподіяла недугу чортова рука й тільки вона може йому її відняти…
Таке переконання доктора не ворожило нічого доброго Миколі. На щастя, слова доктора не були словами євангелія. Зрештою, скільки ж то лікарів від Гіпократа й Галієна ставляло й ставить до нині хибні діагнози! Молодий, сильний організм лісничого вказував на те, що Микола видужає з тої надприродної хвороби, навіть без помочі чорта — очевидно, коли він не буде надто точно притримуватися рецептів, приписаних йому колишнім шпитальним доглядачем.
VIІІ
Останні події не зменшили страху мешканців Версту. Ніхто не сумнівався, що в корчмі “Під королем Матвієм” говорив тоді злий дух. Доказом того був нещасливий припадок Миколи, що не послухав голосу. І чи не була це осторога для всіх, щоб не наближалися до замку й не ризикували життям? Хто знає, чи Микола вернувся би взагалі, якщо б він переступив був замкову браму?
У Версті, у Вулькаиі і в цілій околиці обох Солей запанувало таке пригноблення, що його ще тут найстарші не затямили.
Тепер, коли в замку вселилися злі духи, не лишалося мешканцям ніщо інше, як тільки перенестися до якоїсь дальшої округи; хіба що влада зробить тут порядок. Але хто знає, чи замок у Карпатах буде можна взагалі здобути людськими засобами?
Хоч це був червень, люди кидали працю на полі. Бо чи ж не могло трапитися, що при сапанні або при оранці міг враз вискочити із землі якийсь опир чи інший злий дух? Або чи міг хто знати, засіваючи зерно, що з нього не виросте замість збіжжя якесь чортівське зілля?
— Це дуже можливе, — говорив Федь, переконуюче й сам боявся іти з вівцями в долину Солі.
Люди не виходили зі своїх хат, позачинявши в них вікна та двері. Переконування війта, що вони не діти, нічого не помагали. Справді одиноким рятунком було піти до Кольошвару й зажадати допомоги влади.
А дим? Чи видно було його знову над баштою?… Так, багато разів можна було його знову бачити крізь далековид.
А ті хмари вночі над замком? Чи не тому вони такі червоні, що паленіли від чортового вогню?
А той рев, ті несамовиті крики, що про них оповідав доктор? Чи не було їх чути аж в село при подуві південно-західного вітру?…
Люди були такі перелякані, що майже подуріли, і тільки на одному погоджувалися, що далі не можна жити в такому несамовитому краю.
Корчма стояла пусткою. Від того вечора, коли там чути було голос чорта, всі оминали її, мов місця прокази, а й сам Йосько готов був звинути цілий інтерес, коли несподівано з’явилися в корчмі подорожні.
Вечором коло восьмої години 9 червня вони застукали до дверей корчми, але двері, так довго не відчинювані, не скоро створилися.
Йосько був уже у своїй кімнатці нагорі й, почувши стукіт, довго вагався, чи зійти на долину; боявся зустріти на порозі непроханих гостей з того світу.
Вкінці станув під дверима, але не відчиняв їх ще, а спершу спитав:
— Хто там?
— Два подорожні.
— Живі?…
— Зовсім живі, але можуть умерти з голоду на вашому порозі, коли ви не пустите їх досередини.
Йосько відчинив двері й двох незнайомих увійшло досередини.
Вони зажадали двох кімнат на цілу добу.
Йосько засвітив лампу, приглядаючися їм уважно, з трудом переконався, що це справді живі люди. Яке щастя для його корчми.
Молодший з подорожніх міг мати тридцять два роки. Високий, стрункий, з гарним, шляхетним обличчям і чорними очима. Був чорнявий і мав гарно пристрижену бороду. Сумний, але ввічливий, подобав на справжнього пана, а такий знавець людей, як Йосько, не міг помилятися.
На запит корчмаря, як їх записати, молодий чоловік відповів:
— Граф Франц Телєк і його чура Грицько.
— А звідкіля?…
— З Крайової…
Крайова — це одно з більших містечок Румунії.
Молодий граф був у туристичному одязі й мав тільки одну валізку, що її приніс Грицько.
Він і його чура були саме тими туристами, що їх Федь бачив місяць тому по дорозі на Ретязат.
Тепер вони верталися й хотіли в Версті трохи відпочити перед дальшою дорогою.
— Маєте кімнати, де ми могли б переночувати? — спитав граф.
— Дві… три… чотири… всі можуть бути до ваших послуг, ясновельможні!
— Вистарчить дві, тільки одна поруч другої, - сказав Грицько.
— А ті будуть вам відповідати? — питав Йосько, відчиняючи двері до двох кімнат.
— Дуже добрі, - відповів граф.
Як бачимо, Йосько не мав чого лякатися своїх гостей; це були справжні люди. Він дуже тішився й дякував Провидінню за щастя, що впало на його спорожнілу корчму.
— Як далеко до Кольошвару? — спитав молодий граф.
— Буде з п’ятдесят миль; дорога дуже тяжка й я радив би, вибачте мені таку раду, відпочити перед нею щонайменше кілька днів…
— Дістанемо вечерю? — перебив йому граф.
— За півгодинки буду мати честь її подати, ясновельможний пане графе!
— Хліб, вино, яйця, зимне м’ясо, це вистарчить на нині.
— Зараз служу, — й Йосько кинувся до кухні, але зупинило його одно питання гостя:
— Якось не бачу гостей у вашій корчмі?
— Справді… нині якось нікого нема… це тому, що вже досить пізно… люди йдуть тут спати разом з курами… — викручувався Йосько. За ніщо в світі він не сказав би був, чому його корчма порожня.
— Правда, що ваше село має чотириста до п’ятсот мешканців?
— Так, ясновельможний пане.
— А чому ж то ми не зустріли ані одної живої душі на дорозі?
— Тому що… нині субота… а завтра свято…
На щастя граф перестав випитуватися й Йосько відітхнув з полекшою, бо весь час страшно боявся, щоб гості не додумалися чогось і не втекли.
“Коби лиш той голос не відізвався, як будуть вечеряти”, - думав собі, накриваючи стіл.
За хвилину сидів граф, а навпроти нього Грицько при столі, накритому білою скатертю. Оба їли з великим апетитом. До Йоська більше не відзивалися, хоч він мав велику охоту до балачки. Але граф виглядав на мовчазну людину, а по Грицькові було зразу пізнати, що нічого не скаже про свого пана.
Йосько пішов приготувати кімнати, але перед тим кинув ще оком по цілій залі й подумав з тривогою: “Коби лиш той клятий голос не затривожив їх, як будуть спати!”
Ніч пройшла спокійно.
На другий день рознеслася чутка по селі, що двох подорожніх ночує “Під королем Матвієм” й уже
