відколи князь Рудольф його покинув…
— А може, вже коли й курилося, але ми цього не завважили, — сказав поважно війт.
— Неможливо! — закликав учитель.
— Чому ні, ми ж не мали дотепер люнети, щоб могти добре придивитися, що діється в замку.
Ця заввага війта була влучна; дим міг уже й давніше бути, але пастух Федь не завважив його голим оком. А коли так, то вогонь запалили там хіба люди, що поселилися в замку.
— Люди! Не вірю в це, — заперечив учитель. Чому мали б якісь люди саме в замку мешкати; з якої причини й як вони там дісталися?
— Ну, то хто б це міг бути? — закликав війт.
— Духи, — відповів учитель самопевно. — Чому не мали б це бути лісовики, мавки, або може яка лиха чарівниця, що деколи прикидається гарною жінкою?
Всі глянули на двері, на вікна, на піч в кімнаті “Короля Матвія” і кожному здавалося, що бачить одно з тих страхіть.
— Коли духи, — зважився сказати Йосько, — то пощо вони палили б у печі? — Духи ж не потребують варити…
— А хіба їм не потрібний огонь до чарів? — відповів Федь. — Ви забули про це?
— Очевидно, — сказав учитель таким тоном, що виключав усякий спротив.
І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.
Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його середньовічні мури й башти його більше цікавили, аніж лякали й він мав велику охоту піти туди й поглянути.
Але Марійка відводила його від того наміру, бо було б чисте божевілля виставляти тепер життя на небезпеку, коли він був заручений. Але Микола Дек був упертий, рішучий і відважний, й до того ж тепер не було Марійки при ньому.
Він бачив, що коли Федь запропонував присутнім піти до замку, вони всі замовкли, а потім кожний відмовлявся від того, наводячи всякі причини. Війт був уже застарий на таку одчайдушну дорогу. Вчитель мусів пильнувати своєї школи, а Йосько своєї корчми… Федь мав пильнувати овець, інші мали також ріжні діла до полагоди. Ніхто не розкрив справжньої причини, чому не хоче йти, а саме: піти до замку значило не вернутись відтіля ніколи!
Враз двері корчми голосно відчинилися й усі жахнулися.
Та це був тільки “доктор”, а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.
Його пацієнт помер — на глум медицині — і “доктор” прийшов іще під “Короля Матвія”.
— Нарешті, й він! — закликав війт.
Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:
— Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок… про замок і чортаї… Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові… А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не говорять, тільки про замок і дим… І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі, певно, добре попоїсти…
Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.
— То ви, пане доктор, не прив’язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?…
— Ніякої, - відповів доктор.
— А чи ви не казали, що пішли б туди… якщо б вас хто визвав?
— Я? — відповів доктор, що ніколи не прив’ язував до своїх слів ніякої ваги.
— Як то?… Ви не говорили це та не повторяли кожному? — спитав учитель.
— Так… говорив… і можу ще раз це сказати…
— Не треба казати, але зробити, — обстоював учитель.
— Зробити?
— Так… і ми всі замість вас визивати… ми, вас просимо це зробити, — докинув війт.
— Але ж зрозумійте… дорогі приятелі… тепер… така пропозиція…
— Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі… то ми вас визиваємо! — закликав корчмар.
— Визиваєте мене?…
— Так, пане докторі
— Йоську, ви сказали це зарізко, — завважив війт. — Пана доктора не треба аж визивати… Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так для добра села, краю… Це чесний чоловік, що додержує слова…
— Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? — питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.
— Домагаємося цього, — сказав війт.
— Прошу вас… дорогі приятелі… прошу вас… подумайте…
— Нема що думати, — відповів Йосько.
— Але ж будьте розумні… Пощо мені йти до замку?… Кого я там найду?… певно кількох людей…
— Ну, то чого боятися, як там є люди, — переконував учитель, — познайомитеся з ними.
— Коли б вони мене потребували… то думаю… післали би по мене… Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно…
— То вам заплатимо, — сказав війт.
— Хто мені заплатить?
— Я… ми… скільки схочете! — відповіла більшість йоськових гостей.
Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:
— Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися, — говорив учитель, — бо ви не вірите в духи…
— Ні… не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?…
— Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор, — упевнював війт. — В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.
— Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? — наглив Йосько.
— Ні! — закликав доктор. — Не зі страху… Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю… Але це було б смішне… Тому що якийсь дим показався над баштою… що може в дійсності не є димом… Ні!… Не піду до замку…
— Я піду! — сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.
— Ти… Миколо? — злякався війт.
— Так… але доктор мусить піти зі мною.
Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.
— Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно… це була б дуже приємна прогулянка… коли б вона не була непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко… ми не дійдемо…
— Я сказав, що піду, то піду, — відповів лісничий.
— Але… я не сказав!… - закликав з благанням доктор.
— Ви казали… казали… — говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.
— Такі… такі…
Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку, коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:
— Добре… коли ви всі того хочете… піду з Миколою, хоч це непотрібне!
— Славно!… пане доктор! — закричали всі гості Йоська.
— А коли підемо? — спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.
— Завтра рано, — відповів лісничий.
По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю…
Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:
