своє місце за столом, вона зауважила, ні до кого персонально не звертаючись:
— Погода змінюється. Знявся сильний вітер, на морі баранці.
Повільними, мірними кроками увійшов до їдальні суддя Уоргрейв. Його очі, ледь видні з-під кошлатих брів, метко оглянули всіх.
— А ви непогано попрацювали сьогодні вранці, — сказав він, звертаючись до чоловіків, і в голосі його бриніла злорадна втіха.
Віра Клейторн, засапана, вбігла до їдальні.
— Сподіваюсь, я не примусила вас чекати на мене? — запитала вона. — Я не спізнилася?
— Ви не остання, — відповіла Емілі Брент, — ще не прийшов генерал.
Коли всі посідали круг столу, Роджерс звернувся до міс Брент:
— Накажете починати, мадам, чи зачекати ще трохи?
— Генерал Макартур сидить унизу біля самого моря, — сказала Віра. — Певно, він не почув гонга, до того ж генерал сьогодні ні в сих ні в тих.
Роджерс поспіхом запропонував:
— Я спущуся й скажу йому, що ленч подано.
— Я піду, — сказав Армстронг, — а ви починайте їсти.
Виходячи з кімнати, він чув, як Роджерс казав Емілі Брент:
— Що вам покласти, мадам, язик чи шинку?
П'ятеро гостей за круглим столом будь-що намагалися зав'язати розмову. Різкий вітер стукотів у вікно.
— Насувається шторм, — здригнувшись, промовила Віра.
— Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, — підтримав розмову Блор. — Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як вони, ці моряки, завбачають погоду.
Роджерс обійшов гостей, зібрав брудні тарілки. Раптом він зупинився посеред кімнати з купою посуду в руках.
— Хтось біжить сюди, — перелякано вимовив він.
Тієї ж миті всі почули тупіт ніг. І зразу ж зрозуміли — зрозуміли, хоч їм ніхто нічого не казав… Мов домовившись, усі підвелися зі своїх місць, поглядами вп'ялися в двері.
До кімнати вбіг захеканий доктор Армстронг.
— Генерал Макартур… — почав він.
— Мертвий! — вихопилося у Віри.
— Так, він мертвий…
Запала тиша.
Сім чоловік мовчки дивилися один на одного, не в змозі вимовити бодай слово.
Гості збилися у вестибюлі, спостерігаючи, як уносять до будинку тіло старого генерала. В цю мить розляглося виття й свист вітру — почався шторм, на дах будинку обрушилася страшенна злива.
Блор і Армстронг прямували з ношею до сходів, коли Віра Клейторн нараз рвучко повернулася й кинулася до їдальні.
Там усе залишилося на своїх місцях. Віра наблизилася до столу. Мовчки стояла вона там хвилину-дві, коли до кімнати нечутними кроками ввійшов Роджерс. Побачивши Віру, Роджерс від несподіванки остовпів. Швидко отямившись, він запитливо подивився на неї й сказав:
— Я… я… зайшов тільки подивитися, міс.
Віра відповіла несподівано для самої себе хрипким голосом:
— Ви не помилилися, Роджерс. Дивіться: їх тільки сім…
Тіло Макартура поклали на ліжко. Востаннє обслідувавши мерця, Армстронг вийшов з генералової спальні й спустився вниз. Решта гостей чекали на нього у вітальні. Міс Брент в'язала. Віра Клейторн стояла біля вікна й спостерігала зливу, що скаженіла на острові. Блор сидів у кріслі, важко опустивши руки на коліна. Ломбард нервово ходив туди-сюди по кімнаті. У віддаленому кутку кімнати суддя Уоргрейв потонув у старовинному кріслі. Очі в нього були напівзаплющені. Коли доктор зайшов до кімнати, суддя трохи підняв повіки й запитав:
— Як справи, докторе?
Армстронг був блідий.
— Макартура вдарили по потилиці кийком або якимось іншим важким предметом.
Всі загомоніли, а суддя вдруге подав голос:
— Ви знайшли знаряддя вбивства?
— Ні.
— І незалежно від цього ви цілком певні, що смерть генерала настала саме від удару по потилиці?
— Так!
— Тепер нам зрозуміло, — спокійно мовив суддя.
Увесь ранок Уоргрейв просидів у кріслі млявий, байдужий. Тепер він без особливих зусиль захопив керівництво — позначалася вироблена роками звичка керувати. Він поводився так, наче головував у суді.
— Сьогодні вранці, джентльмени, — тут він одкашлявся, — я сидів на терасі й мав можливість спостерігати вашу діяльність. Мета ваша була мені зрозумілою. Ви обшукали острів, намагаючися знайти нашого невідомого вбивцю — містера А. Н. Оуена.
— Так точно, сер, — сказав Філіп Ломбард.
— І ви, безперечно, дійшли такого ж висновку, як і я, — вів далі суддя, — що Марстон і місіс Роджерс не позбавили себе життя і не вмерли випадково. Ви, безперечно, зрозуміли й те, для чого містер Оуен заманив нас на цей острів?
— Він божевільний! Псих! — прохрипів Блор.
— Певно, ви маєте рацію, — сказав суддя, відкашлявшись. — Та це навряд чи має якесь значення зараз. Наше головне завдання тепер — урятувати своє життя.
Армстронг сказав тремтячим голосом:
— Але ж на острові нікого, крім нас, немає! Запевняю вас, абсолютно нікого!
— У певному розумінні ви маєте рацію, — лагідно сказав суддя. — Я дійшов такого ж висновку сьогодні вранці. Я міг би заздалегідь сказати вам, що ваші пошуки будуть марними. І попри все це я дотримуюся такої думки, що містер Оуен (називатимемо його тим ім'ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Годі сумніватися в цьому. Він поставив собі за мету покарати осіб, що скоїли злочини, за які їх не можна притягнути до відповідальності за законом. Є лише один спосіб здійснити цей план: містер Оуен має бути серед запрошених. Звідси випливає, що містер Оуен — це один із нас…
— Ні… ні… ні, — зі стогоном вихопилося у Віри.
Суддя підозріливо оглянув її і промовив:
— Моя юна леді, ми повинні дивитися фактам у вічі, бо всі ми перебуваємо в надто небезпечному становищі. Один із нас — А. Н. Оуен. Хто саме нам невідомо. Із десяти осіб, що приїхали на острів, троє поза підозрою: Ентоні Марстон, місіс Роджерс та генерал Макартур. Залишається сім чоловік. Із цих семи один, так би мовити, — «липове» індійча, — він обвів поглядом аудиторію. — Ви згодні зі мною?
— Це неймовірно, але, я гадаю, ви маєте рацію, — сказав Армстронг.
— Не маю в цьому жодного сумніву, — підтвердив Блор. — І коли хочете знати мою думку…
Суддя Уоргрейв різким жестом спинив його і спокійно вів далі:
— Свого часу ми повернемося до цього. А тепер мені важливо знати: чи всі згодні зі мною?
