Вийшовши з Блорової кімнати, чоловіки попрямували до Віри.
— Міс Клейторн, — звернувся до неї суддя. — Сподіваюсь, ви розумієте, що винятків не може бути. Нам необхідно знайти пістолет. У вас, напевне, є з собою купальний костюм?
Віра кивнула.
— Тоді прошу вас пройти до спальні, вдягнути купальник і повернутися сюди.
Віра причинила за собою двері. За кілька хвилин вона з'явилася в шовковому жатому купальнику, який щільно облягав її фігуру.
— Дякую, міс Клейторн, — сказав суддя. — Будь ласка, зачекайте нас тут, поки ми обшукаємо вашу кімнату.
Віра сиділа в коридорі, терпляче чекаючи повернення чоловіків. Потому переодягнулася й приєдналася до них.
— Тепер ми впевнені в одному: в жодного з нас зараз немає ні зброї, ані отрути. Ліки ми зараз покладемо в надійне місце. У буфетній, певно, є сейф для столового срібла.
— Все це чудово, — урвав його Блор. — Але в кого зберігатимуться ключі від сейфа? Звичайно, у вас?
Суддя не удостоїв його відповіддю. Він попрямував до буфетної, четверо гостей ішли за ним слідом. Там вони справді знайшли маленький сейф, поклали туди ліки й замкнули його на ключ. Потім поставили сейф у буфет, а той, в свою чергу, замкнули на ключ. Суддя протягнув ключ од сейфа Філіпові Ломбарду, а від буфета — Блорові.
— Ви тут найдужчі, — пояснив він, — тож кожному з вас нелегко буде відняти ключа в другого, і жоден з нас не зможе відняти ключа в будь-кого з вас. А зламувати й буфет, і сейф — просто безглуздо, бо зломщик зчинить гармидер на весь будинок. Тепер, — вів далі суддя, — нам належить вирішити ще одне вельми важливе питання: куди подівся пістолет містера Ломбарда?
— Мій скромний досвід підказує, — зауважив Блор, — що відповісти на це питання повинен перш за все власник зброї.
У Філіпа Ломбарда роздулися ніздрі.
— Ви, Блоре, тупоголовий бовдур, скільки разів повторювати, що пістолета в мене вкрадено!
— Коли ви бачили його востаннє? — запитав суддя.
— Вчора ввечері, коли влаштовувався спати, я про всяк випадок поклав його до шухляди нічного столика.
— Виходить, — розмірковував суддя, — його вкрали вранці. В такій метушні це неважко було зробити. Спочатку ми заклопоталися пошуками Роджерса, потім знайшли його труп…
— Пістолет сховано десь у будинку, — впевнено сказала Віра, — його слід шукати.
Суддя Уоргрейв звиклим жестом погладив підборіддя й промовив:
— Гадаю, що пошуки не дадуть наслідків. Злочинець мав удосталь часу, щоб заховати пістолет у надійне місце. Відверто кажучи, я втратив надію знайти зброю.
— Я, звичайно, не знаю, де пістолет, — зауважив Блор, — зате достеменно знаю, де шприц. Ідіть за мною.
Він відкрив вхідні двері й вивів усіх на терасу. Проти вікна їдальні знайшли шприц. Поруч валялися уламки фарфорової статуетки. Це було шосте індійчатко.
— Йому більше ніде бути, — торжествуюче пояснив Блор. — Вбивши міс Брент, злочинець відчинив вікно й викинув шприц геть, а слідом індійчатко.
На шприці не виявили ніяких слідів. Мабуть, його ретельно обтерли.
— А тепер нумо шукати пістолет, — рішуче запропонувала Віра.
— Гаразд, — погодився суддя. — Але за однієї умови — триматися всім укупі. Пам'ятайте: хто ходить поодинці, той грає на руку вбивці.
Вони знову обнишпорили весь будинок, крок за кроком, од підвалу до горища, та безрезультатно. Пістолет зник!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
«Один із нас… Один із нас… Один із нас…» — ці три слова раз у раз повторював кожний у думці. Наче розжареним залізом пекли вони збуджені мозки. Люб'язність, ввічливість геть-чисто позабуто. На острові п'ятеро ворогів, скуті, мов каторжники ланцюгом, інстинктом самозбереження, які пильно стежили одне за одним. Вони навіть не приховували величезної нервової напруги, що опанувала їх.
Вони вже мало скидалися на людей. У їхній подобі почали проступати тваринні риси — нібито спостерігалася зворотна хода еволюції. Суддя Уоргрейв сидів насупившись, абсолютно нерухомо, мов стара мудра черепаха, — тільки очима час від часу кидав на присутніх насторожені пронизливі погляди. Колишній інспектор Блор виглядав ще важкішим і незграбнішим — хоч рухався повільно й нечутно, немов кішка. Очі його налито кров'ю, в них відбивалися лють і дурість водночас. Своїм виглядом він нагадував зацькованого звіра, готового кинутися на своїх переслідувачів. У Філіпа Ломбарда різко підвищилась робота всіх органів чуття. Його вуха реагували на найменший шерех. Хода стала прудкішою й енергійнішою, тіло рухалося пружно, ба, навіть граціозно. І ще він увесь час посміхався, при цьому вуста кривилися, відкриваючи довгі білі зуби.
Віра Клейторн була зовсім спокійна. Здебільшого вона сиділа, скорчившися в кріслі, й безтямно дивилася просто перед собою. Вигляд у неї був украй здивований. Вона скидалася на пташеня, котре врізалося голівкою у шибку й, потрапивши у міцні долоні людини, налякане мало не до смерті, зіщулилося, не в силі поворухнутися.
В Армстронга нерви були в явно жалюгідному стані. Увесь трусився, руки тремтіли. Запалював сигарету за сигаретою й майже одразу гасив. Вимушена пасивність, на яку всі були приречені, вражала його, либонь, найбільше, раз у раз він починав збуджено вивертати зливу слів:
— Ми… ми не повинні тут ось так покірно сидіти, не вживаючи ніяких заходів! Адже має бути щось, напевно має бути щось… Коли б ми запалили багаття…
— У таку ось погоду? — похмуро спитав Блор.
Дощ лив як з відра. Пориви вітру стрясали будинок. Дощові струмені ритмічно періщили по шибках, і цей монотонний звук зводив з розуму. П'ятеро, що вижили, не пустивши й пари з вуст, склали план кампанії. Усі зібралися у вітальні, вийти дозволялося тільки поодинці, решта чекали його повернення.
— Це тільки справа часу, — промовив Ломбард. — Погода покращає, і тоді ми зможемо вжити якихось заходів: подати сигнали… запалити багаття… спорудити пліт, — ну хоч що-небудь!
Армстронга раптом опанував приступ нервового сміху.
— Справа часу, кажете? Часу?! Але в нас немає часу, ми не можемо дозволити собі чекати! Нас усіх буде вбито…
Тихий, виразний голос судді пролунав рішуче і зворушливо:
— Якщо тільки ми виявимо необережність. Ми мусимо бути дуже обережними!..
Ленч пройшов без найменшого дотримання етикету. Вся п'ятірка разом зайшла на кухню. У коморі виявили повно консервів — одкрили банку яловичих язиків і дві банки компоту та й попоїли навстоячки, біля кухонного столу. Потім також гуртом повернулися до вітальні, щоб сидіти там — знову сидіти, слідкуючи одне за одним… Думки безладно снували в їхніх головах — темні, гарячкові, божевільні…
«Це Армстронг… Він тоді дивився на мене спідлоба… В нього очі психа… так, психа… Він, певно, такий лікар, як я китайський імператор… Ну звичайно ж, справа в цьому… Він просто вдає із себе лікаря, а насправді, мабуть, утік з божевільні… Саме так і є! Чи сказати їм про це?.. Заволати?.. Ні, цим його тільки злякаєш… До того ж він вигляда цілком нормальним… Котра година?.. Лише чверть на четверту!.. О боже, так і я з глузду з'їду… Так, це Армстронг! Он як він стежить за мною…»
«Ні, до мене їм не добратися — руки короткі! В мене стане сили відбитися^. Я не вперше потрапляю в
