— Так, мені начебто тут виходити.
Йому не вистачало сил штовхнути двері. Містер Блор прийшов на допомогу. В дверях старий зупинився, урочисто підняв руку й, мигнувши своїми тьмяними очима, вимовив:
— Стережися й молись. Молись і стережися! День Страшного Суду наближається!
Виходячи з вагона, він спіткнувся й упав на перон. Та, лежачи, ще раз поглянув на містера Блора й поважно промовив:
— Я звертаюся до вас, молодий чоловіче, — день Страшного Суду настане, він уже близько.
Займаючи знов своє місце у вагоні, містер Блор подумав: «Але ж старий сам набагато ближче до дня Страшного Суду, аніж я».
Та в даному разі, як це нерідко буває, містер Блор помилявся…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Невеличка група людей збентежено стояла на привокзальній площі в Оукбриджі. За ними — носильники з їхніми валізками. Один із носильників вигукнув:
— Джиме!
З таксі вийшов водій.
— Ви часом не на Індіанський острів, панове? — запитав він з м'яким девонським акцентом. Четверо голосів ствердно відгукнулися, а їх володарі тут-таки нишком поглянули одне на одного.
— Тут два таксі, сер, — сказав шофер, звертаючись до судді Уоргрейва, як до старішого в цій компанії. — Одне має чекати прибути поштового поїзда з Ексетера — це справа п'яти хвилин, — цим поїздом прибуде ще один джентльмен. Якщо хтось із вас погодиться зачекати, їхати вам буде набагато зручніше.
Віра Клейторн, як і годиться сумлінній секретарці, зразу відгукнулася.
— Я залишуся, будь ласка, їдьте, — мовила вона, звертаючись до трьох своїх супутників. У її тоні і погляді прохоплювалося ледь помітне, але беззаперечне почуття впевненості, що його набуває людина, яка звикла віддавати накази. Таким тоном, либонь, вона у себе в школі поділяла дівчаток на команди для гри в теніс.
Міс Брент манірно подякувала й, нахилившись, зайняла місце в таксі, дверцята якого водій тримав відкритими. Суддя Уоргрейв сів слідом за нею.
Капітан Ломбард промовив:
— Я теж зачекаю разом із міс…
— Клейторн, — підказала Віра.
— Моє. прізвище Ломбард, Філіп Ломбард.
Носильники прилаштовували багаж на даху таксі. Уже сидячи в машині, суддя Уоргрейв з властивою юристам ґречністю сказав:
— Чудова погода, чи не так?
— Справді, так, — відгукнулася міс Брент.
«Цілком добропорядний старий джентльмен, — вирішила вона. — Зовсім не схожий на завсідників приморських пансіонатів. Безперечно, ця місіс, чи то міс Олівер має порядних знайомих…»
Суддя Уоргрейв спитав:
— А ви добре знаєте цей край?
— Мені доводилося перебувати в Корнуоллі та в Торкузі, а в цій частині Девону я вперше.
— Цього місця і я не знаю як слід, — продовжив розмову суддя.
Таксі рушило. Другий таксист запропонував тим, що лишилися:
— Чи не бажаєте зачекати в машині?
Віра рішуче відкинула цю пропозицію. Капітан Ломбард люб'язно посміхнувся:
— Тут, на відсонні, набагато приємніше. Якщо тільки ви не маєте бажання зайти до приміщення вокзалу.
— Ні, ні. Після задухи в поїзді так чудово опинитися нарешті на свіжому повітрі.
— Так, — одповів він, — їхати поїздом у таку погоду, справді, нестерпно.
Віра підтримала бесіду:
— Я сподіваюся, що й далі триматиметься гарна погода. Бо ж наше англійське літо таке мінливе.
Ломбард, не виявляючи ознак оригінальності, спитав:
— Ви добре знаєте ці місця?
— Ні, я тут ніколи раніше не була, — відказала Віра. І квапливо додала, щоб одразу ж визначити своє становище на острові: — Я навіть ще й не бачила своєї господині.
— Своєї господині?
— Саме так, я нова секретарка місіс Оуен.
— Он воно що… — Його той ледь помітно змінився. Він набув більшої впевненості, напруження спало. — А вам це не здається дивним? — запитав він.
Віра засміялася:
— О ні, нічого дивного в цьому не бачу. Секретарка місіс Оуен раптово захворіла, й вона звернулась до агентства з проханням знайти заміну, а воно рекомендувало мене.
— Он як. А якщо після ознайомлення виявиться, що це місце вам не до вподоби?
Віра знов посміхнулася:
— Так це ж тимчасова робота — тільки на час канікул. Постійно я працюю в жіночій школі. І, якщо казати відверто, мене страшенно заінтригувала перспектива побачити Індіанський острів. Адже про нього так багато писали в газетах. Він справді такий чарівний?
— Не знаю, — відповів Ломбард, — я там ніколи не бував.
— Невже? Ці Оуени, либонь у захопленні від острова. До речі, що вони собою являють? Поінформуйте мене, будь ласка.
Ломбард замислився: оце тобі й вклепався — вважається, що я їх бачив раніше, чи ні? Він визнав за краще змінити тему:
— У вас по руці повзе оса. Ні, не рухайтеся. Стійте спокійно. — Він удав, ніби зганяє осу. — Ну от, тепер усе гаразд!
— О, дуже вдячна. Цього літа стільки цих ос розплодилося.
— Так, я вважаю, це від спеки. А ви не знаєте, міс Клейторн, кого ми чекаємо?
— Не маю і найменшої уяви.
Здалеку почувся гучний, тривалий гудок поїзда, що наближався.
— От ми й дочекалися, — зауважив Ломбард.
З приміщення вокзалу на площу вийшов літній чоловік, високий на зріст, з військовою виправкою. Сивий йоржик на голові, чепурно підстрижені білі вуса. Носильник, ледь похитуючись під добрячою шкіряною валізою, вказав йому на Віру й Ломбарда.
Віра вийшла наперед і діловито відрекомендувалася.
— Я секретарка місіс Оуен, — сказала вона, — на нас чекає машина. — І додала: — А це містер Ломбард.
Побляклі блакитні очі, що, незважаючи на вік, зберегли лукавість, зацікавлено оглянули Ломбарда. В них, коли б хтось міг прочитати, відбилося перше враження:
«Хлопець виглядає непогано. Але є у ньому щось підозріле…»
Усі троє сіли в таксі, котре чекало на них. Минулу сонні вулички маленького Оукбриджа, потім ще милю їхали Плімутським шосе. Далі поринули в лабіринт вузьких і нерівних польових доріг, що петляли поміж
