Поверталися вони тією ж дорогою. Леся робила ображене обличчя і мовчала. Павлик винувато поглядав на неї. Нарешті, одважився і спитав:
— А добре було купатися з цією… маскою?
— Нічого, — буркнула Леся.
— А я теж міг би купатися. Я й плавати вмію. По-справжньому. Мене ще тато навчив.
— А хто ж тобі заважав? Треба було купатись.
— Хіба я знав, що можна?
— Краще було вже купатися, ніж у якісь ями провалюватись.
Павлик з прикрістю засопів.
Коли готель був уже близько, Леся, не дивлячись на Павлика й намагаючись зберегти незалежний і гордий вигляд, сказала:
— От що. Ти краще не кажи, де ми були, і взагалі… Я, звичайно, не боюсь, ти не думай, а просто нікому це не потрібно.
Павлик розуміюче кивнув:
— Добре.
Біля самого готелю, на майдані, за низеньким залізним парканом, пофарбованим сріблястою фарбою, серед квітів височіла скульптура: воїн з непокритою головою стояв біля прапора на одному коліні.
— Це кому пам'ятник? Полководцю якомусь? — спитав Павлик.
— Ні. Це братська могила. Тут лежать бійці, що загинули під час війни з фашистами.
Обличчя у Павлика стало серйозним-серйозним і якимсь дорослим. Він зітхнув і раптом сказав:
— А в мене теж тато торік загинув. Рятував людей на пожежі і загинув.
Леся так розгубилася, що не могла вимовити ні слова. Та вона й не знала, що кажуть у таких випадках. Кліпаючи віями, вона дивилася на Павлика. Якийсь час Павлик мовчав, потім сказав:
— Ти знаєш, якби я умів чаклувати, я б так зробив, щоб люди ніколи не вмирали. Тільки народжувались і не вмирали.
Він задумався:
— Я знаю, вони б всі ніколи не вмістилися на землі… А я б зробив так, щоб земля весь час роздувалася — як повітряна куля. І все було б добре. Правда ж?
— Еге, — тільки й могла сказати Леся.
В цей час із готелю вийшла Павликова мати. Мабуть, вона довго виглядала їх і помітила з вікна.
— Нарешті. А я вже думала, де це ви пропали. Ну як? Нагулялись? Не скучали?
— Ні, що ти! — бадьоро відповів Павлик.
Леся почервоніла.
— От спасибі тобі, Лесечко! А то він завжди так нудьгує, коли один лишається, — Павликова мама ласкаво погладила Лесю по голові. — Спасибі тобі, Лесечко!
Леся не знала, куди подіти очі.
Та Павликова мама не помітила цього чи, може, вирішила, що то Леся така скромна.
— А я всі справи свої закінчила, — жваво говорила вона. — От ми зараз пообідаєм, Павлику, і підем на море. Купатися. Нам же вранці їхати. А бути біля моря і не викупатись — гріх. Підеш з нами, Лесю?
Леся злякано глянула на Павлика — зараз скаже. Павлик усміхнувся — не бійся, все гаразд.
— То підеш з нами? — ще раз спитала Павликова мама.
— Ні, ні, дякую. Мені треба… тут… до одної дівчинки… — затинаючись, пробурмотіла Леся.
— Ну, тоді не будемо тобі заважати. Ти й так сьогодні цілий день нами займаєшся, — і Павликова мати ще раз погладила Лесю по голові.
Після обіду Леся вийшла у двір. Павлик з матір'ю пішли на море. Свєта і Клава, мабуть, уже чекали Лесю в парку. Але їй не хотілося йти в парк. Вона сиділа на східцях, уткнувшись підборіддям у коліна, і задумливо водила по землі гілочкою — малювала якісь палички й кружечки — без усякої мети.
Настрій у Лесі був препоганий.
«Все через цей акваланг, через оте підводне царство!.. А дівчата — теж іще хороші! Хлопчику всього п'ять років. Він сам у чужому місті. І в нього таке… з татом. А ми на нього кричали. І залишили самого. І забули. І потім ще він виявився винний… А він такий… Ні слова не сказав, не виказав. Ні, це все вона, Леся, винна! Тільки вона. Їй же доручили, а вона — як свиня остання. «Не рипайся нікуди, не відходь од речей!», «Відповідати за тебе доведеться!» Теж іще — начальниця!
«Спасибі тобі, Лесечко!»
Сором! Який сором!
Леся вийшла на вулицю. І якось самі собою ноги понесли її до моря.
Сонце вже сідало, широка сліпучо-іскриста смуга пролягла від самого обрію через весь лиман. Очам було боляче дивитися, і, може, тому Леся не одразу помітила Павлика і його маму. Вона навіть подумала, що їх нема на лимані. Та от біля скелі на тому місці, де купалася сьогодні Леся з дівчатами, з'явилося дві голови — одна більша, друга менша. Павлик плив поряд з мамою, і вони про щось говорили.
Леся причаїлася в бур'янах — вона не хотіла, щоб її побачили. Вона й сама не знала, чому прийшла сюди. Просто їй було тоскно.
Мабуть, немає нічого гіршого, коли ти сам усвідомлюєш, що ти вчинив зле, нечесно, неблагородно, коли ти сам про себе погано думаєш. Ніхто тобі не може допомогти…
Леся повернулася і поволі побрела вздовж берега.
До самісінької темряви вона безцільно блукала на самоті. І тільки коли на небі одна за одною почали загорятися яскраві колючі зірки (немов хтось непомітно включав на високій темно-синій стелі малесенькі іграшкові лампочки), а. з моря потягло вечірньою прохолодою, Леся пішла додому.
Павлик уже спав, матері його десь не було. Леся повечеряла і теж лягла.
Вона довго лежала з розплющеними очима і думала. Думала про те, як добре, що в неї є тато і мама і ніхто не помер; як це, мабуть, жахливо, коли хтось із рідних вмирає, і як це було б справді добре, якби люди взагалі не вмирали…
Вже зовсім засинаючи, вона подумала, що було б добре от зараз устати, піти нарвати в саду великий букет квітів і поставити біля їхнього ліжка, щоб вони прокинулись і побачили, що в них є квіти. Але підвестися вже не було сили. І остання думка була така: «Ну нічого, я прокинусь рано-вранці і ще встигну».
Але прокинулась Леся зовсім пізно. Розплющила очі, глянула на сусіднє ліжко і одразу зрозуміла — поїхали! Постіль з ліжка була знята — голий матрац і подушки без наволочок, всі в пір'ї. Леся знала, що постіль знімають лише тоді, коли хтось виїжджає. Леся зітхнула, — значить, нічого з букетом не вийшло. Леся подивилася у вікно і раптом побачила — на віконному склі на гумовій мисочці-присосці висіло синє ведмежа Гришка.
— Забув! Забув!
Леся миттю скочила з ліжка.
Вони ще, може, на вокзалі, ще не поїхали!
Треба бігти, догнати, віддать! Негайно! Ще можна встигнути. Як же так!..
І враз зупинилася.
Забув? А хіба він міг забути?
Забути свого Гришку!
Ні! Таких речей не забувають.
Ні, він не забув. Він просто залишив.
Їй залишив.
Подарував…
