Смітові про це знати. Того ж вечора вдома я сказав дружині, щоб подзвонила братові — він живе в Кус- Лейку, штат Нью-Йорк.
— І вона подзвонила?
— Так. Вони дуже мило побалакали.
— То з вашим шуряком, з містером Річардсом, було все гаразд?
— Так, цілком гаразд. Але наступного тижня він фарбував будинок, упав з драбини й зламав хребет.
— Докторе Вени, ви вірите, що Джон Сміт передбачив це нещастя з вашим шуряком? Вірите, що то було в нього прозирання?
— Не знаю. Але я… схильний цьому вірити.
— Дякую, докторе.
— Чи можу я дещо додати?
— Звичайно.
— Якщо на ньому справді лежало таке прокляття, — атож, інакше назвати це я не можу, — то сподіваюсь, Господь зглянеться на змучену душу цього бідолахи.
…і я знаю, тату, всі казатимуть, ніби я вчинив те, що оце замислив, тільки внаслідок пухлини в мозку, але ти не вір. Це неправда. Пухлина, на моє теперішнє розуміння, це лихо, яке переслідувало мене давно і ось нарешті спостигло. Вона утворилася в тому місці, яке було пошкоджене при катастрофі, і, судячи з усього, це ж таки місце я забив об лід, катаючись у дитинстві на Круглому ставку. Саме тоді в мене сталося перше «прозирання», хоч навіть тепер я не можу пригадати його до ладу. А потім було друге, на ярмарку в Есті, перед самою катастрофою. Спитай у Сейри, вона напевне пам’ятає. Пухлина вразила саме ту ділянку мозку, яку я завжди називав «мертвою зоною». Як бачиш, так усе і обернулось. Отакою гіркою правдою. Бог… доля… провидіння… фатум… хоч як його назви, воно ніби простягає свою тверду, невблаганну руку, щоб знов зрівноважити шальки терезів. Можливо, я мав загинути в тій автокатастрофі чи ще раніше — отоді на Круглому ставку. І я певен: коли я доконаю те, що мені призначено, шальки терезів знову набудуть цілковитої рівноваги.
Тату, я люблю тебе. І що найгірше (гіршою може бути лише свідомість того, що розв’язати жахливий вузол, який затягся навколо мене, я можу, тільки вдавшись до зброї), то це розуміти, що я залишаю на твою долю й горе втрати, й ненависть тих, хто не має підстав убачати в Стілсоні нічого, крім добросердя й справедливості…
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.
Опит провадить м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.
Свідок — доктор Семюел Вейзак, що проживає в м. Бангорі, штат Мен, Гарлоу-Корт, 26.
Дата опиту — 23 серпня 1979 р.
Ренфрю. Час наближається до перерви, докторе, і я хотів би від імені комісії подякувати вам за ці довгі чотири години нашої розмови. Ви дуже великою мірою прояснили для нас ситуацію.
Вейзак. Радий, коли так.
Р. Докторе Вейзак, я маю до вас ще одне, останнє запитання, яке здається мені чи не найважливішим. Ідеться про одну деталь, якої Джон Сміт сам торкається в зачитаному тут листі до батька. Це запитання про…
В. Ні.
Р. Що «ні»?
В. Ви хочете запитати мене, чи не пухлина рухала рукою Джонні того дня в Нью- Гемпширі, коли він спускав курок, правда ж?
Р. Та власне кажучи…
В. Моя відповідь: ні. Джонні Сміт до останньої своєї хвилини був людиною розумною, мислячою. Про це свідчить його лист до батька, так само як і лист до Сейри Хезлітт. Він носив у собі страшну, мало не божественну силу — чи, може, й прокляття, як висловився тут мій колега доктор Вени, — але не був душевнохворим і діяв не під впливом маніакальної ідеї, спричиненої внутрішньочерепним тиском, якщо такий причинний зв’язок узагалі можливий.
Р. Але хіба не правда, що в Чарлза Вітмена, так званого «техаського снайпера»[61], теж була…
В. Атож, у нього була пухлина в мозку. І в пілота компанії «Істерн ерлайнз», чий літак кілька років тому розбився у Флориді, також. Але ні в тому, ні в тому випадку ніхто навіть не припускав, що поштовхом до цього стала пухлина мозку. Хотів би звернути вашу увагу на кілька інших одіозних осіб — Річарда Спека, чи так званого «Семового сина», чи Адольфа Гітлера, — вони не страждали на пухлину мозку, а проте стали вбивцями. Або згадаймо Френка Додда, душогуба з Касл-Рока, якого викрив Джонні. Хоч яким би невмотивованим визнала комісія вчинок Джонні, одначе то був вчинок людини при здоровому розумі. Можливо, доведеної до розпачу тяжкими душевними муками… але при здоровому розумі.
…а головне — знай, що я вчинив це не зопалу, а після довгих і страшенно болісних роздумів. Якби мати певність, що, вбивши його, я дам змогу людству вигадати зайві чотири роки, чи два роки, чи бодай вісім місяців, аби ще раз усе обміркувати, — навіть тоді справа варта заходу. Це хибний шлях, але він може обернутись і правильним. Не знаю. Але грати роль Гамлета я більше не хочу. Я ж бо
Тату, я тебе дуже люблю. Повір мені.
Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.
Опит веде м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.
Свідок — м-р Стюарт Клоусон, що проживає в м. Джексоні, штат Нью-Гемпшир, на Блекстреп- роуд.
Ренфрю. Отже, містере Клоусон, ви прихопили з собою фотоапарат?
Клоусон. Еге ж! Уже коли виходив з дому. Я взагалі не збирався йти туди того дня, хоч мені й подобається Грег Стілсон… цебто подобався до тієї історії. Розумієте, мені наша міська зала в печінки в’їлася.
Р. Через отой іспит на водійські права?
К. Точно. Так провалитися — це ж вам не жарт. Але врешті я сказав собі: є, якого біса, піду. І ось маю знімок. Який знімок! І зробив його я. Може, ще й розбагатію з нього. Як той, що зняв піднесення прапора на Іводзімі.
Р. Сподіваюся, молодий чоловіче, ви не вважаєте, що все те було розіграно спеціально для вас?
К. Та ні, що ви! Просто я хотів сказати… ну… сам не знаю, що я хотів сказати. Але це сталося перед самими моїми очима, і… розумієте… Одне слово, я страшенно радий, що мій «Нікон» був тоді зі мною.
Р. Ви сфотографували Стілсона в ту мить, коли він підняв перед собою хлопчика?
К. Томмі Робсона. Так, сер.
Р. І оце збільшення з того фото?
К. Так, це мій знімок.
