— Ви можете розказати нам, що з вами було?
Джонні подивився на Вейзака.
— Ваша мати жива, — сказав він.
— Ні, Джонні. Вона померла багато років тому. Під час війни.
— Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, — сказав Джонні. — Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам’ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім’я Йоганна… І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем… здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було — і є — Йоганна Боренц.
Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало — чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.
— Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, — провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. — Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: «Хлопчика врятовано». Але імені вашого не пам’ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.
— У Каліфорнії? — замислено спитав Вейзак.
— Семе, — втрутився доктор Браун, — ви не повинні цьому потурати.
— Де в Каліфорнії, Джоне?
— В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.
— Та ні, звісно, ще не стара, — промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. — Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.
— Докторе Вейзак, я змушений наполягати, — різко сказав Браун.
Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.
— Та певно, — мовив він. — Ви маєте рацію. Досить із Джона цих запитань і відповідей… Хоч як на мене, то він повідав нам куди більше, ніж ми йому.
— Усе це дурниці, — відрубав Браун, і Джонні подумав: «
Вейзак усміхнувся до Брауна, потім до сестри. Вона дивилася на Джонні, як на тигра в благенькій клітці.
— Нікому про це не розказуйте, сестро. Ні старшій медсестрі, ні матері, ні братові, ні коханцеві, ні священику. Зрозуміли?
— Так, докторе, — озвалася сестра.
«
Він проспав майже до четвертої години дня. Потім його повезли коридором до ліфта, спустили у неврологічне відділення і провели дальші дослідження. Джонні плакав. Скидалося на те, що він майже втратив контроль над своїми фізичними функціями, властивий дорослим людям. По дорозі назад він обпудився, і йому, наче маляті, поміняли білизну. Його захлюпнула перша (та далеко не остання) хвиля розпачу, потягла за собою, і йому захотілося вмерти. Разом з розпачем накотив жаль до себе, і Джонні подумав, як усе це несправедливо. Його спіткала доля Ріпа Ван Вінкла[21] . Ходити він не міг. Його дівчина одружилася з іншим, мати стала релігійною фанатичкою. Він не бачив попереду мети, задля якої варто було б жити.
У палаті сестра спитала, чи не треба йому чогось. Якби чергувала Марі Мішо, Джонні попросив би води з льодом. Але вона пішла додому ще о третій.
— Ні, — сказав він і відвернувся до стіни. А трохи перегодом знову заснув.
Розділ восьмий
Того вечора батько з матір’ю прийшли на цілу годину, і Віра залишила Джонні пачку брошурок.
— Ми пробудемо тут до кінця тижня, — сказав Герб, — а потім, якщо в тебе й далі все йтиме гаразд, на якийсь час повернемося в Паунел. Але щотижня приїздитимем на суботу й неділю.
— Я хочу залишитися з моїм хлопчиком, — голосно озвалась Віра.
— Краще тобі теж поїхати, мамо, — сказав Джонні. Розпач трохи розвіявся, але Джонні добре пам’ятав, як йому було вдень. Коли б мати завела тоді теревені про чудесне призначення, яке приготував для нього Господь бог, Джонні навряд чи стримав би напад істеричного сміху.
— Я тобі потрібна, Джонні. Я повинна пояснити тобі…
— Найперше мені потрібно одужати, — сказав Джонні. — Ти поясниш мені все, що захочеш, коли я почну ходити. Гаразд?
Віра не відповіла. На її обличчі застиг майже сміховинно затятий вираз, а проте нічого смішного в їхньому становищі не було. Анічогісінько.
Щоб порушити ніякову мовчанку, Джонні спитав:
— То що, тату, Ніксона знов обрали? А хто був його суперником?
— Обрали, — відказав Герб. — А змагався з ним Макговерн.
— Хто?
— Макговерн. Сенатор від Південної Дакоти.
— А не Маскі?
— Ні. Але Ніксон уже не президент. Він пішов у відставку.
— Він був облудник, — суворо промовила Віра. — Його здолала гординя, і Господь бог відступився від нього.
— Ніксон пішов у відставку? — Джонні був приголомшений. —
— Мусив піти, а то б його погнали, — сказав Герб. — Уже готове було звинувачення у державному злочині.
Раптом Джонні збагнув, що в американському політичному житті відбулися великі й глибокі переміни, — найімовірніше, спричинені війною у В’єтнамі, — і що всі вони пройшли повз нього. Це вперше він по-справжньому відчув себе Ріпом Ван Вінклем. Якою ж мірою все змінилося? Він навіть не зважувався запитати. Потім його пронизала моторошна думка…
— Невже Агню… став президентом?
— Форд, — сказала Віра. — Добрий, порядний чоловік.
—
— Не Генрі, — сказала вона. — Джеррі[23].
Джонні пильно дивився то на матір, то на батька, майже впевнений, що все воно або сон, або якийсь несусвітний жарт.
— Агню теж пішов у відставку, — пояснила Віра. Губи її міцно стислись і аж побіліли. — Він був злодій.
