здавалося, що Юджін Маккарті здатен урятувати світ… а баптисти принаймні не висувають Ісуса кандидатом у президенти.
— А твій батько не побожний?
Джонні засміявся.
— От цього не знаю, але що не баптист, то напевне. — Тоді якусь хвилю подумав і додав: — Він тесля, — так наче цим усе пояснювалось.
Сейра всміхнулася.
— Що сказала б твоя мати, якби дізналася, що ти водишся з пропащою католичкою?
— Напросися до нас у гостину, — в ту ж мить відказав Джонні, — щоб вона могла накинути й тобі оті свої брошурки.
Сейра спинилась, і далі тримаючи його за руку.
— А ти хотів би повезти мене до себе додому? — запитала вона, пильно дивлячись на нього.
Приязне довгасте обличчя Джонні споважніло.
— Так, — відповів він. — Я хотів би, щоб ти познайомилася з ними… І вони з тобою.
— Навіщо?
— А ти не знаєш? — лагідно спитав він.
І раптом Сейрі здавило горло, загупало в скронях, так наче її вже душили сльози, і вона міцно стиснула руку Джонні.
— Ой, Джонні, ти мені так подобаєшся…
— А ти мені — ще більше, — серйозно сказав він.
— Покатай мене на чортовому колесі, — зненацька попросила вона й усміхнулася. Годі цих розмов, спершу треба все обміркувати, розважити, куди воно може завести. — Хочу злетіти високо-високо, звідки ми побачимо все довкола.
— А можна, я тебе поцілую в тій високості?
— Двічі, якщо встигнеш.
Джонні дав їй повести себе до каси, де залишив ще один доларовий папірець. Купуючи квитки, він сказав:
— Коли я ще вчився у школі, я знав одного хлопця, котрий працював на ярмарку, то він розповідав, що робітники, які складають ці колеса, завжди геть п’яні і залишають там усякі…
— Іди к бісу, — весело мовила Сейра. — Ніхто не живе вічно.
— Але всі цього прагнуть, хіба ти не помічала? — зауважив Джонні, сідаючи за нею в хитку кабінку.
Нагорі він таки встиг поцілувати її кілька разів, а жовтневий вітер куйовдив їм волосся, і ярмарковий майдан розлягався внизу, світячись у темряві, мов величезний годинниковий циферблат.
Після чортового колеса вони покаталися на каруселі, хоч Джонні чесно признався, що почуває себе найпослідущим дурнем. Ноги в нього були такі довгі, що, розвівши їх, він міг би вільно стояти над своїм гіпсовим коником. А Сейра лиховісним тоном розповіла йому, що знала в школі одну дівчину, в котрої було хворе серце, хоч ніхто про це
— Колись ти про це пошкодуєш, Сейро, — сказав Джонні спокійним і довірчим тоном. — Там, де неправда, не буває добрих взаємин.
Вона показала йому довгого язика.
Після каруселі був дзеркальний лабіринт, справді добрий дзеркальний лабіринт, і Сейрі пригадався епізод із книжки Бредбері «Щось лихе до нас іде», де обернута на дівчинку стара вчителька мало не згинула без вороття в такому самому лабіринті. Сейра бачила, як віддалік від неї розгублено тупцяє Джонні й махає їй рукою. Десятки Джонні, десятки Сейр. Вони поминали одне одного, мигтіли по неевклідових кутах і нібито зникали. Вона повертала ліворуч, повертала праворуч, тицялася носом у ясні скляні площини й безпорадно хихотіла — почасти й зі страху перед тим замкненим простором. Одне із дзеркал обернуло її на приземкувату карлицю, як ото в книжках Толкієна[10]. В іншому перед нею постало карикатурно цибате дівчисько з ногами завдовжки із чверть милі.
Нарешті вони видобулися на волю, і Джонні купив дві гарячі сосиски й повну паперову мисочку смажених в олії картопляних пластівців, що смакували чи не краще, ніж колись, у дитинстві.
Вони пройшли повз веселий заклад. Перед входом стояли три дівулі в оздоблених блискітками спідничках і ліфиках. Вони пританцьовували під давню пісеньку Джеррі Лі Льюїса, а зазивайло вихваляв у мікрофон їхні принади. «Крихітко, прилинь до мене…» — ревів Джеррі Лі, і його рояль вихлюпував буги-вуги на посипані тирсою алеї. «Крихітко, прилинь до мене… крихітко, бери бика за роги… нащо нам слова облудні… хай весь світ двигтить із нами…»
— Клуб «Плейбой», — із пафосом промовив Джонні й засміявся. — Колись такий заклад був у Гаррісон-Вічі. Тамтешній зазивайло присягався, що їхні дівулі із зв’язаними руками знімуть у клієнта з носа окуляри.
— Досить, цікавий спосіб підхопити непристойну хворобу, — зауважила Сейра, і Джонні зайшовся реготом.
Вони простували далі, і голос зазивайла в гучномовці помалу глухнув разом з уривистими звуками роялю Джеррі Лі — тією шаленою, жорстокою, гарячою музикою, що ніяк не хотіла вмирати й гриміла з давно віджилих і замовклих п’ятдесятих, мовби якийсь віщий знак. «Заходьте, чоловіцтво, заходьте, не соромтеся, та й дівчата наші не з соромливих, що ні, то ні! Найцікавіше в нас усередині… ваша освіта не буде повна, поки ви не побачите виставу в клубі „Плейбой“…»
— Ти не хочеш повернутися й поповнити свою освіту? — спитала Сейра.
Джонні посміхнувся.
— Курсову роботу на цю тему я свого часу написав. А з дисертацією можна трохи й почекати.
Вона позирнула на годинник.
— Ого, вже пізно, Джонні. А завтра ж знов до школи.
— Еге. Та все-таки завтра п’ятниця.
Сейра зітхнула, згадавши про свій п’ятий клас і про сьомий клас, де завтра мала урок сучасної літератури. І той, і той були страшенно бешкетні.
Вони вибралися назад, до середини головної алеї. Юрба дедалі рідшала. Похилий диск уже зачинили на ніч. Два робітники з дешевими сигаретами в кутиках рота напинали брезент на «дику мишу». Розпорядник у «Став, аж поки виграєш» гасив світло.
— Ти маєш якісь плани на суботу? — спитав Джонні, несподівано знітившись. — Я розумію, трохи пізно про це питати, але…
— Та дещо є, — відказала вона.
— А-а…
Не в силі бачити, як він похнюпився, Сейра вирішила, що збиткуватися з нього далі було б нечесно.
— Я думаю провести час із тобою.
— Справді?… Зі мною? Слухай, та це ж чудово!
Джонні всміхнувся до неї, і вона всміхнулась у відповідь. І раптом почула отой внутрішній голос, часом такий виразний, що здавалося, то говорив хтось поруч.
— Ну звісно, — сказала вона. Тоді звелася навшпиньки й швидко поцілувала його. І, щоб не завагатись, відразу ж заговорила знову: — Знаєш, у Візі іноді так самотньо… То, може б, ти лишився зі мною і на ніч.
Джонні подивився на неї тепло, поважно й так допитливо, що її душа аж затріпотіла.
— Ти справді цього хочеш, Сейро?
Вона кивнула головою.
— Дуже хочу.
— Тоді все гаразд, — мовив він.
