малого, коли він повертається з дитячого садка.
— Не смійте такого казати! — хрипко вигукнув Річардсон. — Не смійте, брудний негіднику!
— Я тільки кажу, що вам треба подумати, чого ви хочете, — промовив Санні. — Адже вибори — це всеамериканське свято, хіба не так? А надто в рік великого двохсотріччя. Отож хай кожен дістане свою втіху. А яка може бути втіха, коли отакий мудак починає варнякати казна-що. Отакий смердючий
Нарешті він зовсім забрав руку. Задні дверці машини прочинилися. Ох, хвалити бога…
— Вам треба тільки подумати, — повторив Санні Еллімен. — Ну як, ми порозумілися?
— Так, — прошепотів Річардсон. — Та коли ви думаєте, що Гр… що ота ваша особа зможе перемогти на виборах з такою тактикою, ви глибоко помиляєтесь.
— Ні, — відказав Санні. — Це ви помиляєтесь. Бо кожен має дістати свою втіху. Отож глядіть, щоб не лишитися без нічого.
Річардсон мовчав, він закляк за кермом, відчуваючи, як пульсують жили на шиї, і втупивши очі в годинник на вежі міської управи, так наче то було останнє, що мало бодай якийсь сенс у його житті. Годинник показував за п’ять хвилин п’яту. Відбивні із свинини вже напевне смажаться.
Чоловік на задньому сидінні кинув ще три слова і швидко, не озираючись, подався геть. Його довгі патли гойдалися на комірі сорочки. Потім він завернув за ріг будинку й зник з очей.
Останні слова, які почув від нього Уоррен Річардсон, були: «Треба чистити вуха».
Річардсона почало тіпати, і минуло чимало часу, поки він зміг вести машину. Першим його свідомим почуттям був гнів, лютий гнів. Його поривало зараз же під’їхати до поліції (вона містилася там-таки в будинку міської управи, під вежею з годинником) і заявити про те, що сталося, — про погрози на адресу його дружини й сина, про вчинене над ним фізичне насильство і про того, хто за цим стоїть.
Можете подумати й про те, скільки доведеться викласти за пластичну операцію… як просто перестріти на дорозі вашого малого…
Але навіщо? Навіщо ризикувати? Він же сказав тому горлорізові чистісіньку, неприкрашену правду. Кожен, хто має на півдні Нью-Гемпширу справу з нерухомим майном, добре знає, що Стілсон веде нечисту гру, а оті легкі прибутки, які він тим часом гребе, зрештою приведуть його за грати, і то не рано чи пізно, а рано, куди раніше, ніж можна подумати. Ота його виборча кампанія — це взагалі суцільний ідіотизм. А тепер ще й тактика викручування рук! В Америці, а надто в Новій Англії, такого довго не терпітимуть.
Але на сполох хай б’є хтось інший.
Хтось, кому нема чого втрачати.
Уоррен Річардсон увімкнув мотор і поїхав додому, де його чекали відбивні із свинини. Про те, що з ним сталось, він і словом не прохопився. Хтось інший напевне покладе цьому край.
Розділ дев’ятнадцятий
Якось надвечір, невдовзі після першого успіху Чака, Джонні Сміт голився у ванній кімнаті котеджу для гостей. Останніми днями щоразу, як він дивився в дзеркало, у нього виникало чудне відчуття, ніби він бачить не себе, а свого старшого брата. Його чоло проорали дві глибокі поздовжні зморшки. Ще дві зморшки залягли обабіч рота. В чуприні, не знати коли й як, з’явилася біла прядка, та й усю голову припорошило сивиною. Здавалося, ще вчора нічого того не було.
Він клацнув вимикачем електробритви і вийшов у комбіновану кімнату-кухню. Розкіш, та й годі, подумалось йому, і Джонні ледь помітно всміхнувся. Ти диви, й усміхатися знову став по-людськи. Він увімкнув телевізор, витяг з холодильника пляшку пепсі й сів дивитися новини. Того вечора, десь пізніше, мав повернутися додому Роджер Четсворт, і наступного ранку Джонні випадала приємна нагода повідомити господаря про те, що справи в його сина зрушили з місця.
Раз на два тижні Джонні їздив навідати батька. Герб був дуже задоволений, що він так добре влаштувався, і з живим інтересом слухав розповіді Джонні про Четсвортів, про їхній будинок у тихому університетському Даремі, про Чакові негаразди з читанням. У свою чергу батько розказував йому, як він допомагає по господарству Чарлін Маккензі, вдові, що жила в сусідньому з Паунелом Нью-Глостері.
— Її чоловік був страшенно тямущим лікарем, але нікудишнім господарем у домі, — розповідав Герб. Чарлін і Віра були добрими подругами, та коли Віра остаточно погрузла в своїх релігійних збоченнях, їхня дружба урвалася. Чоловік Чарлін помер від інфаркту в 1973 році. — Будинок розвалювався просто на очах, — провадив Герб. — От я й допомагаю як можу, їду туди в суботу зранку, там і обідаю, а надвечір вертаюся додому. Мушу тобі сказати, Джонні, що готує вона краще за тебе.
— Та й виглядає, мабуть, краще, — з усмішкою докинув Джонні.
— Атож, жінка вона гожа, але
Одначе, як підозрював Джонні,
На екрані телевізора Уолтер Кронкайт розповідав про новини політичного життя. Тепер, коли первинні вибори закінчились і до партійних з’їздів лишилися лічені тижні, з усього було видно, що в Джіммі Картера справа заметана і кандидатом від демократів висунуть його. А от Форд не на жарт зчепився з колишнім губернатором Каліфорнії Рональдом Рейганом. Дійшло до того, що репортери вже мало не лічили їхніх делегатів поіменно, і в одному із своїх нечастих листів Сейра Хезлітт писала: «Уолт тримає пальці рук (і ніг!) схрещеними, щоб Форд узяв гору. Як тутешній кандидат у сенат штату він уже думає про урочистий банкет. Він не знає, як де, але певен, що в нас у Мені Рейганові нічого не світить».
Працюючи кухарем у Кіттері, Джонні взяв собі за звичай двічі на тиждень їздити до Дувра, чи Портсмута, чи інших навколишніх містечок Нью-Гемпширу. Туди навідувались по черзі всі кандидати в президенти, і то була унікальна нагода побачити їх зблизька, ще без царственого ореола влади, яку котромусь із них судилося згодом прибрати до рук. Ці поїздки стали в нього своєрідним хобі, хоч, певна річ, дуже короткочасним. Коли передвиборна кампанія в Нью-Гемпширі скінчиться, кандидати помандрують далі, до Флориди, й навіть не озирнуться на прощання. І звісно, не одному з них доведеться поховати свої політичні амбіції десь на шляху між Портсмутом і Кіном. Джонні, що ніколи раніше не цікавився політикою — хіба тільки в період війни у В’єтнамі, — тепер став активним спостерігачем політичних подій, особливо після тієї історії в Касл-Року, в якій його незвичайний дар чи, може, його тяжкий хрест — хто зна, — відіграв таку помітну роль.
Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: «Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе». Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпширі щирого прихильника.
Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрайвером у вестибюлі страхітливого «Ньюїнгтон- Молла». Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.
Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і — при всій їх несхожості — з Френком Доддом.
Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким «Плімутом» до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими
