йому обручку. То була радісна нагода.
На весілля приїхала Сейра Хезлітт з чоловіком і сином, що встиг помітно підрости. Сейра була вагітна й променилася щастям та вдоволенням. Побачивши її, Джонні відчув гострий укол ревнощів, який захопив його зненацька, мов несподівана газова атака. Та за хвилю все це минуло, і згодом, під час весільної вечері, Джонні підійшов до них і заговорив.
Він уперше зустрівся з Уолтом Хезліттом. То був ставний гожий чоловік з тоненькими вусиками й дочасною сивиною в чуприні. Вибори до сенату штату Мен увінчалися для нього успіхом, і тепер він просторікував про наслідки національних виборів, про те, як важко співпрацювати з незалежним губернатором, а тим часом Денні шарпав його за штани й скиглив: «Ще пити, тату, ще пити,
Сейра говорила мало, одначе Джонні весь час відчував на собі погляд її блискучих очей, і це його трохи сковувало, хоч водночас і якось наче тішило. А може, й трохи смутило.
Питва на вечері було вдосталь, і Джонні вдвічі перевищив свою звичайну міру, що становила дві чарчини. Може, на нього так подіяла нова зустріч із Сейрою, яка до того ж приїхала з чоловіком, чи, може, щасливе обличчя Чарлін: дивлячись на нього, Джонні остаточно усвідомив, що Віра Сміт пішла без вороття. Отож, коли хвилин через п’ятнадцять після від’їзду Хезліттів він рушив до Гектора Маркстоуна, батька молодої, в голові у нього приємно шуміло.
Старий сидів у кутку біля жалюгідних решток весільного пирога, склавши покручені артритом руки на головці свого ціпка. Він носив темні окуляри. Одна дужка була зламана і обмотана чорною ізоляційною стрічкою. Він пильно придивлявся до Джонні.
— Ти Гербів синок, еге?
— Так, сер.
Гектор Маркстоун обдивився його ще пильніше. Тоді сказав:
— У тебе кепський вигляд, хлопче.
— Мабуть, через те, що допізна працюю вночі.
— Треба приймати щось зміцнююче. Таке, щоб відновило сили.
— Ви були на першій світовій війні, правда ж? — спитав Джонні. До синього діагоналевого піджака старого було пришпилено кілька медалей і серед них французький Воєнний хрест.
— Був, аякже, — зрадів Маркстоун. — Служив під началом Джека Першінга. Американський експедиційний корпус. Сімнадцятий і вісімнадцятий роки. Пройшли крізь вогонь і воду. Місили багно, їли лайно. Ліс Белло, хлопче. Ліс Белло. Тепер це тільки назва в підручнику історії. А я там був. Я бачив, як там помирали люди. Місили багно, їли лайно і вставали в атаку усі заодно.
— Чарлін казала, що ваш син… Її брат…
— Бадді. Еге ж. Був би тепер тобі за дядька. Чи любили ми свого хлопчика? Та певно, що любили. Ім’я його було Джо, але всі казали на нього Бадді, мало не з пелюшок. А як отримали ту телеграму, так мати Чарлін і почала сходити в домовину.
— Його вбили на війні, так?
— Так, убили, — повільно промовив старий. — Сент-Лу, сорок четвертий рік. Не так уже й далеко від лісу Белло, як на нашу мірку. Вкоротили йому віку кулею. Нацисти…
— Я саме пишу нарис, — сказав Джонні, відчуваючи хмільну втіху з того, що звернув розмову на потрібний йому предмет. — Сподіваюся продати його в «Атлантік» чи, може, в «Гарперс»…
— То ти письменник? — Скельця темних окулярів блиснули на Джонні з новою цікавістю.
— Ну, власне, тільки пробую… — відказав Джонні. Він уже почав шкодувати, що так розбазікався.
— Про Гітлера? Що про Гітлера?
— Та як вам сказати… Ну ось припустімо… припустімо, що ви сіли в машину часу й перенеслися назад, у тисяча дев’ятсот тридцять другий рік. У Німеччину. І припустімо, зустрілися з Гітлером. То вбили б ви його чи залишили живого?
Темні скельця окулярів поволі наблизились до самого обличчя Джонні. І він ураз протверезів, утративши й балакучість, і жвавість розуму. Тепер усе залежало від того, що відповість йому старий.
— Це не жарт, хлопче?
— Ні, не жарт.
Гектор Маркстоун зняв одну руку з головки ціпка, застромив її в кишеню штанів і цілу вічність порпався там. Нарешті вийняв руку з кишені. В ній був складаний ніж з кістяною колодочкою, що за багато літ пожовкла й витерлася до блиску. Тепер у діло пішла й друга рука, почавши повільно, з неймовірною обережністю, яку породжує артрит, видобувати з колодочки лезо. Воно лиховісно поблискувало в ясному світлі конгрегаціоналістської парафіяльної зали. В 1917 році той ніж помандрував до Франції разом з хлопчиськом, одним із хлоп’ячого війська, що палало бажанням дати відсіч брудним гуннам, які кололи багнетами малих дітей і ґвалтували черниць, і показати нікчемним французам, як треба воювати. Ті хлопчиська падали мертві під кулеметним вогнем, хворіли на дизентерію і смертельну інфлуенцу, ковтали гірчичний газ і фосген, виходили з пекельного лісу Белло геть розшарпані й знавіснілі зі страху, неначе зіткнулися там із самим дияволом. А потім виявилося, що все те було намарне, що все треба починати спочатку.
Десь грала музика. Люди сміялися, танцювали. Світильник-мигавка кидав у залу снопи теплого світла. Та все те відбувалося десь далеко. Джонні невідривно дивився на оголене лезо, немов загіпнотизований грою світла на гострому жалі.
— Бачиш? — тихо спитав Маркстоун.
— Бачу, — видихнув Джонні.
— Я б загнав його в самісіньке чорне, підступне серце того вбивці, — промовив Маркстоун. — Загнав би до відпору… а тоді ще й повернув, отак… — Він повільно крутнув лезом в один бік, а потім у другий. І осміхнувся, показавши гладенькі, наче в немовляти, ясна, між якими косо стирчав один-єдиний жовтий зуб. — Але перед тим, — додав старий, — я намастив би лезо щурячою отрутою.
— Чи вбив би я Гітлера? — перепитав Роджер Четсворт, видихаючи хмарки пари.
Вони прогулювалися вдвох засніженим гаєм за даремським будинком Четсвортів. У гаю стояла тиша. Був уже початок березня, але день випав холодний і німотно-тихий, наче в січні.
— Еге ж, саме так.
— Цікаве запитання, — сказав Роджер. — Безпредметне, але цікаве… Ні, не вбив би. Я, мабуть, вступив би до його партії. Спробував би щось змінити ізсередини. Може, вдалося б витіснити його або викрити. Звісно, коли б знати наперед, до чого все те дійде.
Джонні згадав обпиляні більярдні киї. Згадав ясно-зелені очі Санні Еллімена.
— А може, вас і самого вбили б, — сказав він. — У тридцять третьому році ті молодчики не тільки горлали пісні по пивницях.
— Так, ваша правда. — Роджер запитливо звів брови й поглянув на Джонні. — Ну, а як би вчинили ви?
— Сам не знаю, — відказав Джонні.
Роджер перевів розмову на інше.
— Як ваш батько і його дружина провели медовий місяць?
Джонні посміхнувся:
— Вони поїхали в Майямі-Біч, а там саме був страйк готельної обслуги, Чарлін сказала, що почувала себе як удома, бо довелося самій застеляти ліжка і все таке інше. А батько тепер соромиться людей: ходжу, каже, в березні геть засмаглий, наче якийсь піжон. Але, здається, обоє лишилися задоволені.
— Вони продали свої будинки?
— Так, причому в один день. І взяли майже стільки, скільки хотіли. Коли б не оті кляті лікарняні рахунки, ми б тепер ніякого клопоту не знали.
— Джонні…
— Що?
— Та ні, нічого. Вертаймося вже. Вип’ємо трохи віскі. «Шівас регаль» вам смакує?
