Я не люблю залазити в борги, а тому часто, як тільки можу, позичаю гроші людям.
— Дякую, — сказала Аомаме.
— Якщо у крайньому випадку поліція запитуватиме, звідки у вас пістолет, то мого прізвища не називайте. Бо я, звісно, нізащо цього не підтверджу, коли вона заявиться сюди. Та якщо в цю справу вплутають і мадам, то я втрачу опору під ногами.
— Звичайно, я вашого прізвища не назву.
Тамару вийняв з кишені складений аркушик паперу й передав Аомаме. На ньому було прізвище якогось чоловіка.
— Скажете, що четвертого липня в кав'ярні «Ренуар» поблизу станції Сендаґая ви купили в цього чоловіка пістолет і сім патронів за п'ятсот тисяч єн. Мовляв, він десь почув, що ви збираєтесь придбати пістолет, і сам вам зателефонував. Якщо поліція допитає його, то він, напевне, зізнається. І загримить на кілька років у буцегарню. Більше нічого не кажіть. Поліція врятує свою репутацію, як тільки дізнається, яким чином пістолет потрапив до вас. І, можливо, ви дістанете короткий термін реального ув'язнення за порушення закону про володіння зброєю.
Аомаме запам'ятала прізвище чоловіка й аркушик паперу віддала Тамару. Він порвав його на дрібні шматки й кинув у коробку для сміття.
— Як я вже казав, я зроду обережний. Рідко коли покладаюся на когось і не довіряю нікому. Ніколи не пускаю справи на самоплив. Але найбільше бажаю, щоб ви не скористалися пістолетом і повернули його мені. І тоді ніхто не матиме клопоту. Ніхто не загине, не пораниться і не потрапить у в'язницю, — сказав Тамару.
Вона кивнула.
— Усупереч творчому методу Чехова?
— Саме так. Чехов — видатний письменник, але, природно, його підхід не є єдино можливим. Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — відповів Тамару. А потім, ніби щось пригадавши, ледь-ледь скривився. — Ой, мало не забув однієї важливої речі! Передати вам «кишенькового дзвінка».[5]
Він добув із шухляди стола невеликий пристрій з металевою скобкою, щоб вішати, скажімо, на поясі. Потім узяв у руки слухавку, натиснув на кнопку й набрав тризначне число. Прозвучав триразовий виклик. Портативний пристрій, отримавши сигнал, почав уривчасто дзеленчати. Тамару збільшив його гучність до максимуму й вимкнув. Перевіривши примруженими очима на екрані переданий телефонний номер, передав пристрій Аомаме.
— Постарайтесь тримати його завжди при собі, — сказав він. — Або принаймні недалеко від себе. Коли дзвінок залунає, то це означатиме, що від нас прийшло повідомлення. Важливе повідомлення, а не традиційне привітання. Воно вимагатиме, щоб ви негайно подзвонили за показаним на екрані телефонним номером. Обов'язково з телефону-авто-мата. І ще одне вам раджу: покладіть свої особисті речі в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку.
— На станції Сіндзюку, — повторила Аомаме.
— Само собою зрозуміло, що вам краще мати при собі якнайменше речей.
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
Повернувшись додому, Аомаме щільно заслонила вікна й вийняла із сумки пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch» та патрони. Сіла за кухонним столом і кілька разів зняла й поставила на місце порожній магазин. За кожним разом повторювала це дедалі швидше. В її рухах з'явився ритм, і руки перестали тремтіти. Після цього вона загорнула пістолет у зношену теніску й заховала у коробку для взуття, а саму коробку — в глибину стінної шафи. Поліетиленовий пакетик з патронами запхала у внутрішню кишеню дощовика, що висів на плічках. Аби втамувати страшну спрагу, вийняла з холодильника остуджений ячмінний чай і випила його три чашки. Від напруження в неї затерпнули м'язи на плечах, під пахвами, як ніколи, запахло потом. А від усвідомлення того, що вона має пістолет, світ здавався їй іншим. До навколишньої картини додалися незнайомі, дивні барви.
Вона роздяглась і під гарячим душем змила неприємний запах.
«Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — стоячи під душем, повторювала Аомаме. — Зброя — це лише інструмент. А я живу не у світі п'єси, а в реальному світі, повному вад, недоладностей та спадів».
Після того минули два безтурботні тижні. Як завжди, Аомаме йшла на роботу у спортивний клуб, давала уроки бойового мистецтва й стретчинґу. Спосіб життя змінювати не годилося. Вона якомога суворіше дотримувалася вказівок старої пані. Повернувшись додому, вечеряла, а після того, щільно заслонивши вікна, сідала за кухонний стіл і тренувалася орудувати пістолетом «НК-4» фірми «Heckler & Koch». Його вага, твердість і запах мастила, сила й незворушність поступово ставали частиною її самої.
Вправлялася вона орудувати пістолетом і з затуленими шарфом очима. Нічого не бачачи, швидко навчилася заряджати магазин, знімати запобіжник і відтягувати назад затвор. Короткий ритмічний стук від кожної такої дії приємно відлунював у її вухах. У темряві відмінність між реальним звуком, який видавав пістолет, і його сприйняттям на слух поволі зникала. Межа між нею та її рухами ставала дедалі тоншою, а згодом зовсім розплилася.
Двічі на день Аомаме, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнатці, вставляла дуло пістолета в рот. Відчуваючи зубами твердість металу, уявляла собі, як натискає пальцем гашетку. Лише від такого руху її життя закінчиться. Наступної миті її вже не буде на цьому світі. Стоячи перед дзеркалом, вона нагадувала собі: «Найголовніше, на що треба звернути увагу: не дати рукам тремтіти, твердо сприймати віддачу, не боятися і понад усе не вагатися».
«Якщо вирішу, то зараз же зможу це зробити, — думала вона. — Досить потягти палець на один сантиметр. Це ж просто. Може, так і зробити?» Однак Аомаме передумувала — виймала дуло пістолета з рота, ставила запобіжник, а пістолет клала на умивальник, між тюбиком зубної пасти й щіткою для волосся. «Ні, ще надто рано. Мені ще треба зробити щось інше», — нагадувала собі.
Як радив Тамару, вона постійно тримала при собі «кишеньковий дзвінок». Коли лягала спати, клала поряд із будильником. Так одразу могла його схопити. Однак дзвінок не лунав. Минув іще один тиждень.
Пістолет у коробці для взуття, сім патронів у кишені дощовика, мовчазний «кишеньковий дзвінок», спеціальна плішня з тонкою гострою голкою в дорожній сумці — ось усе її добро. А ще — нове обличчя й життя в очікуваному майбутньому. І пачка банкнот в автоматичній камері схову на станції Сіндзюку. Пам'ятаючи про це, Аомаме проводила дні середини літа. Люди нарешті брали літню відпустку, більшість крамниць замикала двері, на вулицях порідшало перехожих. Поменшало й автомашин, у місті запанувала тиша. Іноді Аомаме ніби втрачала відчуття, де вона.
«Я не боюся смерті, — ще раз підтверджувала вона. — Страх — це втеча від дійсності. її перемога над людиною».
Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.
Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.
Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.
