Звісно, такий сумнів передусім зародив Комацу. Бо як відповідальний редактор «Повітряної личинки» організував її видання. Від початку до кінця він вдавав, що нічого не знає. З незворушним виразом обличчя, мабуть, заявить, що лише передав на конкурсну комісію надісланий твір і до його написання непричетний. Усі редактори з довголітнім стажем більшою чи меншою мірою на таке здатні, а Комацу, навіть не міняючись на обличчі, вмів говорити зовсім не те, що думав. Після того він одразу подзвонить Тенґо й скаже щось у такому дусі: «Слухай, Тенґо-кун, мало-помалу під нами почала земля горіти!» Причому таким награним тоном, ніби тішиться неприємним клопотом.
Тенґо відчував, що, можливо, Комацу й справді радіє. Іноді здавалося, начебто він мріяв про провал їхнього плану. Може, в глибині душі прагнув, щоб повне розкриття плану призвело до гучного, соковитого скандалу, який усіх причетних розмете по всіх усюдах. Чогось подібного можна було сподіватися від такої людини, як Комацу. Та водночас він залишався холоднокровним реалістом. Відкладав кудись свою мрію і так просто не переступав межі, що вела до провалу.
А що, як Комацу розраховує лише на те, щоб самому вижити? Тенґо не знав, яким чином цього разу той думає вибиратися із заплутаної ситуації. Можливо, будь-яку річ — підозрілий скандал чи провал їхнього плану — вміло використає на свою користь. Стріляний горобець. Не йому осуджувати Ебісуно-сенсея. У всякому разі, якщо на небокраї почне з'являтися хмарка сумнівів щодо написання «Повітряної личинки», то Комацу обов'язково зателефонує. У цьому Тенґо майже не сумнівався. Досі Тенґо був для Комацу зручним і корисним знаряддям, а тепер став і його ахіллесовою п'ятою. Якби Тенґо вибовкав усю правду, то, безсумнівно, Комацу опинився б у скрутному становищі. Тож не рахуватися з ним не можна. Тому варто дочекатися дзвінка від Комацу. А поки його не було, то це означало, що земля під ногами ще не горить.
Тенґо не менше цікавило й те, що робить Ебісуно-сенсей. Між ним і поліцією, напевне, щось відбувається. Очевидно, він поспішив натякнути їй, що зникнення Фукаері якось пов'язане із сектою «Сакіґаке». Скориставшись цим, намагається розколупати тверду шкаралупу, якою огорнута ця організація. І поліція просувається в цьому напрямі? Може, й просувається. ЗМІ вже зацікавилися зв'язком між Фукаері та «Сакіґаке». Якщо поліція працюватиме абияк і через це пізніше відкриються важливі факти, то її недбальство у розслідуванні справи стане об'єктом критики. Очевидно, воно проводиться тишком-нишком. Бо, як свідчать тижневики й телевізійні новини, нової змістовної інформації немає.
Одного дня, вернувшись з підготовчої школи додому, Тенґо знайшов у своїй поштовій скриньці товстий конверт від Комацу із логотипом видавництва і штемпелями про швидку доставку в шістьох місцях. Повернувшись до кімнати, Тенґо побачив у ньому копії відгуків про «Повітряну личинку», а також, як завжди, довгий лист, розшифрування якого вимагало певного часу.
«Тенґо-кун, наразі ще нічого особливого не сталося. Місце перебування Фукаері все ще залишається невідомим. Тижневики й телебачення здебільшого зайнялися питанням її походження. На щастя, нам ніщо не загрожує. Книжка розкуповується дедалі більше. Та мені важко сказати, треба цим гордитися чи ні. Однак видавництво радіє, і від директора я отримав похвальну грамоту та грошову винагороду у конверті. Уперше за двадцять років роботи директор похвалив мене. Та хотів би я подивитися на вираз його обличчя, якби він дізнався всю правду.
Передаю тобі копії відгуків про «Повітряну личинку» та пов'язаних з нею статей. Як матимеш вільну хвилину, раджу почитати — може, стане у пригоді в майбутньому. Гадаю, що серед них є відгуки, які й тебе зацікавлять. Якщо захочеш посміятися, то й для цього кілька знайдеш.
Від свого знайомого я дізнався про «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки та мистецтва», яке ти згадував недавно в телефонній розмові. Воно утворилося кілька років тому й, отримавши офіційну ліцензію, веде тепер свою діяльність. Має свій офіс, подає щорічні фінансові звіти. Упродовж року надало фінансову допомогу кільком ученим і письменникам. Принаймні так воно стверджує. Звідки надходять для цього кошти, невідомо. У всякому разі, знайомий висловлює відверту думку, що їхнє походження підозріле. Не виключено, що це товариство — фіктивна фірма, створена з метою уникнення податків. Докладне розслідування, можливо, дало б якусь нову інформацію, але поки що ми не маємо часу цим займатися. Хай там що, але те, що згадане товариство готове надати тобі, невідомій у суспільстві людині, фінансову допомогу на три мільйони єн, абсолютно не вкладається в голові. Мабуть, щось за цим ховається. Не можна заперечувати й того, що воно чимось пов'язане із сектою «Сакіґаке». А якщо це правда, то це означає: вони винюхали, що ти причетний до «Повітряної личинки». Так чи інакше, мабуть, найрозумніше — це не вступати з цим товариством у жодні контакти».
Тенґо вклав лист Комацу в конверт. Цікаво, чому Комацу навмисне написав йому листа? Можливо, просто скористався тим, що посилав відгуки про «Повітряну личинку», але така поведінка не в його дусі. Якби він мав якусь справу, то, як завжди, обмежився б телефонною розмовою. А написавши листа, залишав по собі речові докази. Обережний Комацу не міг цього не знати. То, може, він більше побоювався того, що його телефонну розмову підслухають.
Тенґо зиркнув на телефонний апарат. Підслухають? Він ніколи не сподівався, що його можуть підслуховувати. А коли подумав про таку можливість, то звернув увагу на те, що ось уже цілий тиждень ніхто йому не телефонує. Можливо, всі вже знають, що його телефон прослуховується. Навіть заміжня подруга, охоча до телефонних розмов, як не дивно, ні разу не подзвонила.
Та хіба тільки це дивує? У п'ятницю минулого тижня вона не навідалася до Тенґо. Такого давніше не траплялося. Якщо складалися такі обставини, що не могла прийти, то обов'язково заздалегідь попереджала по телефону. Найчастіше з двох причин: або діти застудилися і не пішли до школи, або несподівано почалося місячне. А от цієї п'ятниці вона не подзвонила, а просто не прийшла. Зготувавши простий обід, Тенґо чекав на неї, але так і не дочекався. Можливо, виникла якась нагальна справа, але відсутність дзвінка від неї до й після здавалася незвичною. А сам Тенґо не міг з нею зв'язатися.
Переставши думати про заміжню подругу й про телефон, він, сидячи за кухонним столом, по черзі перечитував прислані відгуки про «Повітряну личинку». Вони були впорядковані за датами, ліворуч зверху на їхніх полях зазначалася назва газети чи тижневика й день їхнього видання. Мабуть, таку роботу доручили тимчасово найнятій дівчині. Сам Комацу ніколи таким не морочив собі голови. Майже всі відгуки були доброзичливими. Більшість рецензентів високо оцінювали глибокий зміст і сміливу тему оповідання, визнавали бездоганність стилю. У кількох відгуках зазначалося: «Дуже важко повірити, що такий твір написала сімнадцятирічна дівчина».
«Непогане припущення», — подумав Тенґо. В одній статті Фукаері було названо «Франсуазою Саґан, яка надихнулася атмосферою «магічного реалізму». І хоча до всього висловлювалися застереження, що, мовляв, текст не зовсім зрозумілий, але загальна атмосфера твору, здається, дістала схвальну оцінку.
Щоправда, багатьох рецензентів спантеличили слова «повітряна личинка» й «карлики». А може, вони не зуміли визначити свого ставлення до них. Один критик дійшов такого висновку: «Оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача, та коли йдеться про те, що таке «повітряна личинка» й що таке «карлики», то залишає нас у басейні таємничих запитальних знаків. Можливо, таким був задум авторки, але немало читачів його вважатиме письменницьким недбальством. Навіть якщо її твір оцінити на «добре», в найближчому майбутньому їй доведеться докорінно переглянути таку свою схильність до містифікації, якщо вона й далі збирається продовжувати свою письменницьку діяльність».
Прочитавши це, Тенґо задумався. Якби письменник досяг такого успіху — мовляв, його «оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача», — то хто посмів би дорікнути йому за недбальство?
Та, правду кажучи, Тенґо не міг стверджувати чогось остаточно визначеного. Можливо, він помиляється, а критик має рацію. У переписування «Повітряної личинки» Тенґо занурився буквально з головою і майже не міг поглянути на цей твір об'єктивно, очима сторонньої людини. І тепер дивився на «повітряну личинку» й «карликів» як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню «Повітряної личинки». Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.
Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим
