господині Аомаме наперед знала, що він великий, але що настільки — не сподівалася. Звичайно, вона не мала підстав вважати, що засновник релігійної секти не повинен бути здорованем. Та коли уявила собі, як такий великий чоловік ґвалтує десятирічних дівчат, то мимоволі насупилася. Вона уявила собі картину, як цей чоловік, роздягнувшись, навалюється на маленьку дівчину. Навряд чи дівчата можуть йому опиратися. Мабуть, і дорослим жінкам цього не вдалося б.
На ньому були тонкі спортивні штани, внизу перев'язані гумкою, й сорочка з довгими рукавами, однобарвна, з легким шовковим блиском. Великого розміру, вона спереду застібалася ґудзиками, але дві верхні петлі залишалися вільними. І сорочка, й штани здавалися чи то білими, чи то блідо-кремовими. Не будучи піжамою, такий одяг давав змогу вільно відпочивати в кімнаті або в затінку дерева у південній країні. Голі ноги були великі. Широкі, немов кам'яний мур, плечі викликали в пам'яті образ досвідченого борця.
— Як добре, що ви приїхали! — дочекавшись, поки Аомаме перестане його розглядати, сказав чоловік.
— Це — моя робота. Коли треба, я навідуюсь до різних людей, — незворушним голосом відповіла Аомаме. А проте їй здалося, ніби вона прибула сюди як повія за викликом. Можливо, тому, що під недавнім гострим поглядом у темряві почувалася догола роздягненою.
— А що ви про мене знаєте? — все ще затуляючи обличчя руками, спитав чоловік.
— Та начебто майже нічого, — обережно добираючи слова, відповіла Аомаме. — Навіть імені. Хіба лише те, що, здається, керуєте релігійною організацією у префектурі Наґано чи Яманасі. Що маєте якусь фізичну проблему й цікавитеся, чи я не могла б вам чимось допомогти.
Чоловік кілька разів коротко хитнув головою, відірвав руки від обличчя й подивився прямо на Аомаме.
Він мав пряме густе довге волосся з помітною сивиною, що звисало до самих плечей. Вік — від сорока п'яти до п'ятдесяти п'яти. Великий ніс, що займав велику частину обличчя. Прямий, правильної форми. Скидався на фотографію Альп на календарі з широким величавим схилом. Саме цей ніс насамперед привертав до себе увагу. На противагу до нього, його очі западали глибоко. Що вони бачили з такої глибини, годі сказати. Відповідно до розмірів тіла обличчя було широким і повним. З акуратно поголеними вусами й бородою, без шрамів і родимок. З правильними рисами. З аурою спокою та інтелекту. Проте прозирало в ньому щось особливе, незвичне, що викликало недовіру. Такий тип обличчя відштовхував людину з першого погляду. Можливо, через занадто великий ніс обличчя втрачало потрібну рівновагу і вселяло неспокій у людину, яка на нього дивилася. А може, винними в цьому були пара очей, що з глибини спокійно променилися, немов предковічний льодовик. Або тонкі губи, що справляли враження жорстоких, здатних у будь-яку мить виголосити несподівані слова.
— А крім цього? — спитав чоловік.
— Крім цього, нічого особливого. Мені лише сказали, щоб я прийшла сюди для стретчинґу. М'язи й суглоби — це сфера моєї професійної діяльності. Мені не треба багато знати про суспільне становище чи характер пацієнта.
«Як і повії», — подумала вона.
— Я розумію, що ви кажете, — глибоким голосом сказав чоловік. — Але, гадаю, в моєму випадку деяке пояснення, мабуть, потрібне.
— Я слухаю.
— Люди називають мене лідером. Але свого обличчя я їм майже не показую. Більшість вірних навіть мене не бачила, хоча перебуває в нашій організації й мешкає на нашій території.
Аомаме кивнула.
— Однак вам я показую своє обличчя. Бо не можна отримати лікування в темряві або з пов'язкою на очах. Та й правила пристойності не годиться порушувати.
— Та це не лікування, — спокійно зауважила Аомаме. — Просто стретчинґ м'язів. Я не маю ліцензії на лікувальну практику. Моя робота полягає в тому, щоб, силоміць розтягуючи м'язи, якими зазвичай людина щоденно не користується або не може користуватися, запобігти занепаду фізичних сил.
Здавалось, чоловік злегка всміхнувся. Та, можливо, так їй лише ввижалося, і він тільки ледь-ледь ворушив лицевими м'язами.
— Я вас добре розумію, я тільки для годиться вжив слово «лікування». Можете не турбуватися. Я хотів сказати, що зараз ви бачите те, чого звичайна людина не бачила. От що я хочу, щоб ви знали.
— Мене вже там попередили, щоб я нікому не розповідала про нашу сьогоднішню зустріч, — сказала Аомаме, показуючи на двері до сусідньої кімнати. — Але вам не треба переживати. Усе, що я тут побачила й почула, залишиться при мені. На роботі я мала справу з організмом багатьох людей. Можливо, ви посідаєте в суспільстві особливе становище, та для мене ви — лише один з багатьох, які мають проблему з м'язами. Мене цікавлять тільки ваші м'язи.
— Кажуть, що в дитинстві ви належали до вірних «Братства свідків».
— Я стала вірною не за власним вибором, а лише за вихованням. А в цьому є велика відмінність.
— Це правда, — сказав чоловік. — Але від уявлень, насаджених у юному віці, людина ніколи не може відірватися.
— Хоч-не-хоч, — погодилася Аомаме.
— Віровчення «Братства свідків» помітно відрізняється від нашого. На мою думку, релігія, яка у своєму центрі ставить ідею про кінець світу, більшою чи меншою мірою — шахрайство. Я вважаю, що в будь-якому випадку кінець життя буває тільки індивідуальним. А проте «Братство свідків» — міцна релігійна організація. Її історія недовга, але багата на випробування. А кількість її вірних невпинно зростає. У неї можна багато чого навчитися.
— Та, здається, вона була з надто обмеженим кругозором. А все дрібне, мале під зовнішнім тиском може стати твердішим.
— Можливо, ви маєте рацію, — сказав чоловік і зробив паузу. — Зрештою, ми зустрілися тут зараз не для того, щоб обговорювати релігійні питання.
Аомаме мовчала.
— Я хотів би донести до вас, що в моєму організмі є багато чого особливого, — вів далі чоловік.
Сидячи у кріслі, Аомаме мовчки чекала продовження його розповіді.
— Як я вже казав, мої очі не зносять яскравого світла. Це захворювання почалося кілька років тому. До певного часу я не мав особливої проблеми із зором, а тоді вона виникла. От чому я перестав з'являтися перед людьми. Майже цілий день перебуваю в темній кімнаті.
— Проблемами зору я не займаюся, — сказала Аомаме. — Бо, як я вже казала, сфера моєї професійної діяльності — м'язи.
— Та я це добре знаю. Звичайно, я консультувався у лікарів. Відвідав кількох відомих окулістів. Пройшов багато медичних обстежень. Але поки що, здається, ніхто не може мені нічим зарадити. Щось пошкодило мою сітківку. Причина невідома. Захворювання поволі прогресує. Якщо так і далі піде, то невдовзі я можу осліпнути. Звісно, як ви кажете, ця проблема ніяк не пов'язана із м'язами. Та все-таки я розповім вам по порядку про всі свої фізичні проблеми. А ви потім подумаєте, чи зможете чимось мені допомогти, чи ні.
Аомаме кивнула.
— Крім того, мої м'язи час від часу твердіють, — сказав чоловік. — Анітрохи не ворушаться. Буквально впродовж кількох годин стають схожими на камінь. І тоді мені нічого іншого не залишається, як лежати. Болю тоді не відчуваю. Тільки всі м'язи завмирають. Навіть пальцем не можу ворухнути. Хіба що силою волі повертаю очними яблуками. Такі напади трапляються раз-двічі на місяць.
— А перед тим з'являються симптоми, що таке може статися?
— Насамперед спазми. Тремтять поодинокі м'язи. Так триває хвилин десять-двадцять. А після того, ніби десь хтось вимкнув електрику, м'язи повністю дубіють. Тому після такого попередження я лягаю. І, немов корабель, що у затоці ховається від бурі, я, зіщулившись, перечікую, коли мине параліч. Але й тоді моя свідомість не пропадає, ба навіть стає яскравішою.
— Фізичного болю нема?
— Всі відчуття пропадають. Нічого не відчуваю, навіть уколу голкою.
— Ви консультувалися з лікарями з цього приводу?
— Об'їздив авторитетні лікарні. Обстежувався у кількох лікарів. Але врешті-решт зрозумів, що
