За сорок і п'ять хвилин можна збудувати дуже високу вежу з думок. А коли вежа готова, професор Няґра замикає її на ключ і, на здивування Дарки та ще декого, ховає ключ до кишені.
„Хай ніхто не пробує дошукуватись, що таке мова. Хай пізнає промовця. Хай ніхто не пробує дошукуватись, що таке запах. Хай пізнає цвіт, що пахне'.
Як тільки професор закінчив останнє слово і сягнув за плащем, Зоя, розпромінена, звернулась до Дарки:
— І що ви скажете про такий виклад?
— Скажу те, що якби я так з семестр походила на його виклади, то по якімсь часі почала б ходити догори ногами… Люди мали б мене за божевільну, а я поборювала б тільки закони ґравітації.
— Ви не захоплені? — спитала ображено Зоя. Дарка взяла Зою попід руку і пригорнула до себе:
— Ви лише не ображайтесь, Зоє, а скажу вам саму правду. Я… бачте… занормальна на такі речі…
— Ви парадні, Даронько!
Розуміється, що виклад Мори про культуру Венеції, кажучи стилем наших спортовців, „спух'. Зоя просто обурилась на Дарку, що вона хоче посмак по Няґрі псувати собі таким мимравим Морою. Таки правда, що на викладах старого Мори, ще як забуде окуляри дома і не може відчитувати своїх записок, цікаве хіба те, що в останніх лавках хлопці зчиняють сварку при картах. Тоді Мора підводиться і прикладаючи трубку до вуха запитує усміхнено:
— Чи то, може, який запит у зв'язку з тим, що я викладав?
Той сам присліпуватий і приглухуватий професор Мора якоюсь „позазмисловою дорогою' пізнавав і запам'ятував собі всіх своїх слухачів. Вистачало пропустити кілька разів його виклади на семестр, щоб він починав робити труднощі з підписом в індексі[122]:
— На виклади домнішора не ходила, бо професор Мора старий і нудний. Погоджуюсь з домнішорою, але не можу пристати на те, що домнішора приходить тепер по „номен'.
Дарці, властиво, було дуже незручно пропускати сьогодні виклад Мори, тим паче, що вона мусіла його „прослухати' і що вже раз (теж з якоїсь пустої причини) висмикнулась була з викладу Мори. Зоя, як би передчуваючи Дарчині вагання, почала їй оповідати дещо про свого нового сусіда — Богдана Данилюка. Уважала, що історія її сусіда досить цікава, а Дарка — досить жіноча на те, щоб ті дві причини в сумі перерішили справу викладу Мори. Так воно і сталося.
— Ах, Даро, — починає Зоя, — то була сцена, від якої хотілося впасти лицем до землі і ридати, як печерний чоловік. Везли піяніно, а вона… Богданова мама… йшла за возом серединою дороги, як за караваном. Достоту так виглядало, бо навіть піяніно прикрили якимись чорними плахтами. Вона знала, що доки той інструмент в хаті, доти може бути ще надія, що Богдан вернеться до них. Я стояла у вікні і дивилася на все. Кажу ж вам, моя хороша, плакати хотілося від болю, як та мама стояла збоку й дивилась, як труну з серцем її сина здіймають і заносять нагору. Богдан переконував її, щоб вона вступила до нього нагору. Не хотіла навіть, щоб провів її. Бачите, Даро, які тепер діти? І ви після такої сцени ще хочете їх мати?
— Мені здається, Зойко, що в цьому випадку йде гра в одверті карти. Пам'ятайте: „Наготую тобі муки в ваготіннях твоїх, мучившись, рождатимеш діти', чи не досить пророчисто?
Зоя дивиться любо на Дарку своїми очима, зеленими, як дві недоспілі сливки.
— Ваша мама мусить бути дуже хороша людина…
— О, так, Зоє! То моя „мама-товаришка', а це щось трохи інакше, як мама, Зоє…
— Я не маю, Даро, мами, але я, мабуть… ніколи не занадто потребувала її. Ви знаєте? Як була я дитиною, мені дуже хотілося бути калиною з людською мовою. Це неодмінно був вплив народних пісень, що їх співали покоївки в нас. Даронько, чи ви їли коли-небудь варення (так і не скаже „конфітури'!) з калини?
Дарка незрозуміло закліпала тільки очима.
— Ви думаєте, що я п'яна? Далебі, що ні! Тільки от, бачите, згадала про калину — і мені смертельно захотілося варення з її овочів. Може б, ми пішли з вами на базар? Може, де дістали б? Га?
Дарка знизує раменами, але йде. Що має робити? Надворі сіро, як від вулканічного пороху. Шиби по вікнах підозріло червоні.
— Зараз буде метелиця, Зоє. Може б, ви на цей раз зреклися калини?
Зою така замітка щиро розсерджує:
— Кажуть, що ми, придніпрянки, скоро запалюємося і скоро остигаємо, але й вам, буковинкам, нічого не бракує!
— Вибачте, пані Зоє, але я до калини не запалювалась.
Проте, йдуть. Спішаться, як по лікаря до породільниці. Ще б і не спішитись! На ринку давно вже позамітали по перекупках. З ринку летять на „Austria Platz'[123]. З цієї (такої милої назви!) площі летять вдолину на „Holz Platz'[124].
— Маєте калину? Може, маєте калину? Чи не маєте калини?
— Може, сім'я для канарків? Може, солі на хвіст?
— Зоє, слово чести, що нас взяли за навіжених!
Нарешті. Уф! Нарешті, Зоя держить в руці три в'язанки поморщених, червоних овочів. Хапливо впаковує кілька ягід до уст:
— Бр-р! Беріть геть то від мене, а то кину у сніг.
— Про мене — кидайте!
Але калину все ж бере Дарка: овочі нічого не завинили.
— Знаєте, що, Зоє? Хоч нам ще кусень дороги разом, то розійдімося тут… на місці… бо я чую, що з нами може зле бути… Ви неможливі сьогодні!
— Маєте повну рацію, моя хороша. До побачення!
На єзуїтськім костелі доходить дванадцята. Дарка приспішила кроку (такий довгий, гостро діловий крок, яким молоді додають собі поваги, а старі молодости). Та скоро поневолі почала звільняти темпо. Враз закрутилась така хуртеча, що на кільканадцять кроків від себе годі було розрізнити людину від ліхтарні. Світ потемнів, будівлі позникали, над містом з'явились буро-жовті блудні світла, дерева потратили свої корони, небо впало на землю, людині на вулиці не ставало віддиху.
— Добрий день, Попович!
— Добрий день, Іванчук, я… взяла була… вас за… ліхтарню!
— Чули? „Наші' виграли вибори!
Дарка розводить по-німацьки руками: не чує! Іванчук скручує голову вбік за вихором:
— Вибори! Виграли!!
— Уряд? І що?
— Свищемо на їх вибори! Чули? Оріховський приїхав!
Дарка киває головою. Хотіла б щось сказати на те, але не може відкрити уст, бо вихор саме сипнув їй у лице цілим кублом снігових чортів.
— Що-о? Нє… мені причулося, що ви питали щось мене. Про Оріховського чули? Ого! Аж тепер прийде до bellum domesticum[125] у „Січі'. Го-го! Ми їм покажемо, як робиться революцію… го! Але „бувайте', бо… я — жену далі!
Снігові чорти прискакують до Іванчука з усіх боків: зривають йому кашкет із голови, розстріпують на вітрі його руду, буйну чуприну, підлазять під плащ і надувають йому на спині смішний повітряний горб. А він рухом еспанського бика поре їх головою і йде вперед. Іде робити революцію!!
У сніговії ще кілька кроків має руда чуприна червоними, стріпіхатими прапорчиками. А потім ще крок… ще два… ще один, і Дарка не може вже розрізнити Іванчука від ліхтарні, а ліхтарні — від утятого без корони дерева. В руці в Дарки три в'язаночки збитих червоних, обліплених білим снігом ягід калини. Дарка струшує з них сніг і думає собі:
— Що варта була б молодість людини, коли б в ній не сходили і не цвіли на червоно такі „іванчуки'?
XIV
