„народним мистецтвом'. Кажу „припустім'. Але коли когось не стати на форнірований креденс, і він з біди заступає його сільським замисником, то даруй, ніхто не вмовить в мене, що він робить це з пієтизму до „народного мистецтва'. Так само, як ніхто не переконає мене, що той замисник, в якому бідний інтеліґент переховує муку, яйця, цукор і каву, — це „мистецька річ'. Ні, мистецтво повинно й мусить бути люксус, який ані з „популярністю', ані з „ужитковістю' не сміє мати нічого спільного. Це щось… понад усіх і понад усе…
— Не йде тут тільки про саму економію, але і про національний характер дому, в якому живемо, — зробила Дарка натиск на останні слова, пильно подивившись на Орисю. Та підтягла легковажно рамена вгору:
— Не маю часу на того рода сентименти! Тепер… якби так вдалося мені дістати асистентуру в Інституті Пастера[139], то я мала б праці разом з викладами і клінікою понад дванадцять годин денно… Ти уявляєш собі? Коли по такій гарівці приходжу додому — тоді… ох, тоді… передовсім хочеться вигоди й простоти… так… так, моя люба… простоти й вигоди…
Дарка не спротивилась поглядові Орисі, і на тім дискусія закінчилась.
Велике, якесь справді праматеринське вирозуміння, що його мала Дарка для кожного живого створіння, завсіди помагало їй, коли вже не виправдовувати, то бодай розуміти деякі неясні людські вчинки та їх спонуки. Вона розуміла й Орисю, яка, безумовно, належала до людей не обтяжених духово так званою „реґіональною батьківщиною'. Чи люди ці нижчого, чи вищого ґатунку від тих, що хворіють на „Heimweh'[140] — це спірне питання, над яким хай ломлять собі, здорові, голову соціологи та філософи. Цей тип цікавий головно тим, що він однаково відпорний на національні, як і денаціональні впливи. Ґиньо Іванчук, напевно, відмовив би Орисі права до назви „українка'. Та Дарка переконана, що ця „не-українка' не стала б ніколи румункою (тоді, коли ця небезпека безнастанно загрожує високопроцентовим українцям!), навіть якби мала ціле своє життя прожити в Бухаресті. Навпаки! Там навчилася б ще одної в тім середовищі, скажімо, найскоріше французької, мови, і в Парижі почувалася б однаково „своя', як у Бухаресті. Характеристичне те, що ті люди навіть своїм приватним мешканням надають міжнародний, чи, докладніше, „міжготелевий характер'. Ще більше: вибирають собі навіть звання, які в самій своїй основі є міжнародним здобутком. Наприклад, дико звучить фраза „національна медицина', так само, як не підходять до себе такі поняття, як „націоналіст' і „комівояжер'. Орися Підгірська вибрала медицину, щоб посвятити себе праці в Інституті Пастера, добродія всіх народів і племен на земній кулі.
Так виглядали Підгірські зблизька. Не були ні ліпші, ні гірші, як десятки, сотні родин з суспільної верстви. Вони були собою: кожне з них, починаючи від найстаршого в родині о. Омеляна з „жидівською головою', до Мотроньки — ніби планети в космосі, відбувало свою окрему дорогу, але всі вони разом творили одну узалежнену взаємно, планетарну систему. І в цьому саме була їх сила. Незгармонізовані духово, наверх вони завсіди виступали одною лавою.
Дарка вже тепер заходила інколи в голову: де й як вона примістить себе в цьому роді? Чи пристане до когось і разом з ним утворить окрему групу? Чи піде за старим, родовим звичаєм і становитиме разом з чоловіком і дітьми окрему, незалежну вітку Підгірських з тим, що наверх творитиме разом з ними моноліт їх ґенеалоґічного дерева? Почувала, що з цієї всієї родини (очевидно, поза самим Стефком) ще найближчий їй Дмитро Улянич. Вона єдина найглибше добачувала зміну, яка доконалась в ньому. Здається, теж була й єдина, що вичувала біль в його душі з того приводу.
Найлегше конати непритомному, а Улянич, на жаль, здавав собі справу зі свого стану.
Одного вечора в Підгірських, як Орися співала в супроводі фортепіяну й очі всіх були звернені на неї, Улянич наблизився до Дарки і по хвилині сердечної, доброї мовчанки чомусь спитав шепотом:
— Чи ти думаєш колись… іти на посаду?
— Чому ні? Як треба буде… то чому би ні? Якби тільки схотіли дати…
— Дадуть, — підсміхнувся гірко, — але ти ніколи не роби цього.
— Чи ж би аж так зле було? — спитала просто.
Ледве зачула те, що він шепнув їй:
— Дають гроші, а беруть душу з чоловіка, чи ти ще не розумієш мене?
Відразу зрозуміла, що мав на думці, але саме воно стало тепер в неї якимсь маловартним. Важнішим від усього була тепер хвиля внутрішньої, священної радости, що залила вщерть її серце. Вчула в ньому благословенний дотик живої Уляничевої душі. Дарка опустила руку і крадькома пошукала за його долонею. Улянич відповів їй багатомовним, коротким стиском. Так прощаються з собою два мужчини-приятелі в обличчі катастрофи.
Орися співала далі своїм милим, трохи претензійним голосом:
Дарка відступила навшпиньки від Улянича, бо чула, що призбирується в ній непереможна охота взяти у свої рамена цю велику, добру, а таку покривджену життям дитину. Стефко відступив їй своє місце, а сам став за спинку крісла. Обидві його руки держали її за рамена, ніби вона хотіла втекти йому. Будучи отак уся в силі Стефка, усміхнулась ще раз почерез стіл, крісла й людей до Улянича. Притакнув їй головою. Розуміла, що від сьогодні творитиме з ним один „блок' у родині Підгірських.
XVIII
Звідкись здалека надсували „передсвяткові настрої'. Славочка порівняла їх до бородатих, пустотливих карликів, що раптово обсіли дім і робили в ньому сміху вартий розгардіяш. Нишпорили по всіх шухлядах (навіть по тих „недоторканих'), відчиняли шафи і перетріпували в них кожну річ, здіймали для забави образи зі стін. Розбирали ліжка і витрясали солому з сінників, розсівали по хаті млосний запах свіжогашеного вапна, збивали в хаті порохи і відчиняли вікна настіж, хоч надворі був грудень. Одне слово, так колотили порядком дня, що навіть обіду в цім домі не можна було дістати впору.
Всі признали одноголосно, що Славочка має буйно розвинену уяву й що цю, як не як, невигідну на сьогоднішні часи прикмету вона одідичила по непоправнім мрійнику — батькові Поповичеві. Але й це признання не спричинилося багато до маминої рівноваги духу. Вона була, як завсіди перед святами, роздразнена, сварка і легкозапальна, як водень. Це була теж свого роду традиція, оці передсвяткові „гумори', без яких самі свята виглядали б, напевно, бліді і однотонні. Все мамі заваджало: власне волосся на голові, цяпотіння з ринви, витирачка під ногами, Славочка, тато, пес і кіт. Дарка подумала, що таку передсвяткову високу температуру в кухні можна б легко обнизити на кілька ступнів, якби так кожна господиня казала на всіх дверях, що ведуть до кухні, виписати „Заввагу': „Чоловікам, дітям, псам і котам входити не вільно'. Та ба! Яка мама в той небезпечний час, де один грюкіт дверима може спричинити параліч баб у печі, хотіла б позбавляти себе таких вдячних громозводів, якими є саме… чоловік, діти, кіт чи пес?..
На сам латинський Святвечір прийшла листівка від Богдана Данилюка. Галузка ялинки з одною самітньою, до половини скапаною свічечкою. На відворотній сторінці — ні одного слова, тільки сам досить скромний підпис. Дарка відібрала з порога листівку від листаря, хотіла непомітно перекрастись з нею до кімнати і там замкнутись зі своїми думками, що знялись в ній раптово, як курява. Та втеча не вдалась. Славочка чи мама (не пригадує вже собі) переловили її, і вона мусіла їм показати те, що одержала з пошти. Виминаючи мамині очі, Дарка скоро висмикнулась з рук Славочки до кімнати і замкнула двері за собою.
Тут вийняла листівку ще раз з кишені (була майже здивована тим, що листівка тремтить злегка в її пальцях) і ще раз уважно оглянула її з обидвох сторін. Що мала означати ота мала, самітня, бідна галузка ялинки? Був це символ чи тільки трохи тонший мистецький смак, що підказав Богданові замість цілої ялинки вибрати тільки одну галузку? Ні… ні… не було це таке просте й невинне, як хотіла вмовити в себе. Чому не виписав стереотипного „веселих і щасливих'? Було б тоді ясно все. Адже бувало вже таке, що вряди-годи приходила від нього саме така шаблонова листівка з нагоди Великодніх чи Різдвяних свят. Хоч, правда,
