— Дарчику, що сталося? І… для кого я стільки напекла? Дарчику, признайся мамі: ти, може, погнівалася з дівчатами? Може, образила кого з хлопців?
Дарка хитає головою вліво, потім вправо: перша не образила нікого.
— Михайле, — прошу сюди, — взиває помочі мама.
І, як на картах, викладає Дарчин сором: так і так. Були запрошені і не прийшли. Що тут робити? Вуйко скручує уста в тунель. Наче б тим каналом мала якась спасенна думка влетіти до голови. Гм, що робити, що тут робити?..
І нагло, як весняний дощ — раптовий, здоровий, жвавий — під вікнами вітальні: „Многая літа'.
Мама з вуйком вибухають вдоволеним сміхом, а Дарка слабне від несподіваного спаду температури. Зовсім-зовсім ослабла в одній хвилині. Але тільки на манісіньку мить. Коли хор з урочистого гимну перескакує на пісні, Дарка оживає. А коли аж вікнами стрясає „Добрий вечір, дівчино', Дарка не видержує і вибігає надвір. І падає просто на квіти, що їх наставив Костик. Це для неї. З нагоди її спізнених уродин.
Знадвору майже вносять „вони' Дарку на ліктях і руках у хату. На порозі вітальні ще одне „Многая літа'. Тепер пристають до хору й старі зі своїми надщербленими голосами.
Мама гукає на Гафійку, щоб скорше, скорше звивалася! Позапалювати лампи в спальні, в малій кімнаті. Хай буде ясно. Так ясно у кімнатах, як у серцях. Та вуйко завсіди має якісь нові думки про запас: у вітальні непотрібно стільки світла. Зараз буде музика грати. Музика й таке язикате, недискретне світло? Ні, ніяк! Він віднаходить старий мамин червонаво-фіолетний шаль й закидає його на тінник лампи.
Язикате світло вмовкає. І всі приявні з людей перемінюються в якісь фосфоричні тіла, що, порушаючись, видають з себе червоні й фіолетні проміні.
У спальні грають вже тарілки з ножами в цимбали.
— Музики… хочемо музики… — за всіх і себе домагається вуйко.
— Панство… панство… — хоче прийти до слова мама з своєю вечерою, але її вже заглушують переклики строєних інструментів.
Ляля й Празький — скрипки („перша' й „друга' — хоч обидві скрипки подібні, як близнючки), Данко — гітара. Наймолодшому все, що найгірше. Дарка присягнути могла б: Данко має більше чуття в мізинному пальці, як той Празький в обидвох коморах свого серця.
Скрипки зразу торгуються тільки між собою. Гітара час до часу бренькне на них і на мінутку опам'ятається. Потім вже починають сваритись. Що одна, то голосніше. Нарешті погодилися: смики насторожились в одній висоті в поготівлі, як змагуни на старті: раз, два, три і… готові!
— зірвались своїми голосами скрипки: дрібно, жваво скочно, скоботливо.
— це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула ним на саму середину вітальні й викручує йому на всі застави: голову, язик, ноги…
— обертає Костик язиком і прищухає: якби надслухував, що йому хтось до вуха шепче. Кидає головою: ага, вже знає!
— Дарко, в данец, — наслідує мову сільських парубків.
Стефко десь аж з порога малої кімнати кричить:
— Що з ним? Він п'яний!
Але з Стефка тільки сміються: дай, Боже, щоб всі були зараз тут такі п'яні. Щойно тоді була б забава! Тільки не від Дарки починати. Дарка прискалюється, звивається й ховається за плечі Софійки: ану ж той шалений Костик схоче виконати свою погрозу, кинену тоді в школі на „перепросини'.
Так, він, власне, це мав на думці. Продирає півколо і стає перед Даркою розгуляний, червоний, небезпечний.
— Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже…
Кажеться „прошу', але видно по ньому, що він тепер щойно не знає жартів. Дарка невиразно, крізь густу сітку свойого перестраху, показує йому свої зуби:
— Що? Я перша? Ой, ні… ні… ні… — Трохи сміється, а трохи проситься в нього. Коли це не помагає, Дарка висуває на саме чоло правду:
— Я… не вмію ще танцювати…
— Вона тільки так каже… — під'юджує злобно заздрісна Ориська. І це переважає. Костик тягне її на середину вітальні, обкручує, як вужівкою, навколо себе, кидає музиці „грай' й пускає її перед себе, як забавку.
Музиці не треба два рази казати. Дарка хвилину стоїть, ніби сильно заспана, потім дає ногам знати. Як забава, то забава!
Пускається наперед з розпростертими руками, розкидає ногами на всі боки, щораз то скоріше, щораз то химернішими скоками. Напівпритомна, розгарячкована, п'яна. Хтось за плечима душиться від сміху. Ориська чи Софійка — щось вимахують руками, щось показують. Мама продирається над сам круг кола, де танцюють, і щось хоче пояснити, спростувати. Та музика вже вхопила Дарку в свої зубчасті триби й не випустить так скоро. Всі мами — Софійки, Ориськи, Стефки — тепер тільки мигають перед очима, як телеграфічні стовпи від скорої їзди потягом. Вона ледве може пам'ятати, що вона — є вона, Дарка.
Раптом музика урізує в половині тона. Слава Богу, бо ще трохи — й ноги повідпадали б.
Мама знову пригадує свою вечерю. Знову наводить всім на думку, що забава — це не тільки музика й сміхи, але й качка печена. Властиво, вечеря щойно за мінуточку, але мама прохає не танцювати більше. Щоб відпочили музикантам пальці, а танцюристам ноги.
— А старим очі, — пускає смішку в свою золоту, як у Христа, бороду о. Підгірський.
Дарка спітніла, як по пригодах з одноокими смоками в сні. Аж ноги в колінах делькотять. Костик, якби знав, чого треба: бере її попід руку й саджає на отоманці коло Ориськи.
— Добре було… — каже, — трохи „май' інакше, як у людей, але здорові! Дівчина при коломийці, запам'ятай собі, Дарочко, танцює взад, а хлопець вперед… У нас було навпаки… Я трохи собі ніг не повикручував тією дрібушечкою взад… На другий раз поправимося, що? — Костик говорить тепер знову їй на „ти', але це не ображає Дарки, бо голос Костика сьогодні такий гладкий, такий без колючок, якби позичений в когось дуже сердечного.
Заледве він скінчив, Ориська захіхотала, як дурний до сира:
— З тебе всі сміялись, як ти танцювала вперед… Ти не бачила?
— Але таки танцювала! А ви всі сиділи… як на виставі.
Ориська змовчала: це була правда.
Дарка поволі відходить від танців, як потопельник після води. Розсіває очі по всіх чотирьох кутках кімнати: де Данко? Хто з ким говорить? Хто сміється? А… хто сам? Данко стоїть самий. Закотив брови під гору, звив чоло в кілька звоїв і дивиться на всю забаву, як на театр. Тільки цей театр так мало його обходить… Так мало, що аж це болить „когось'.
Грається сміхом Ляля. Трясе кучерями Стефкові над вухом і оком, як дзвіночками. Він заворожений, безвільний, пришпилений до тих кучерів, тільки дивиться, дивиться на неї.
— Так виглядає любов, — міркує собі Дарка, — одно сміється, а друге мову тратить…
Софійка говорить з Празьким. Та чи це Софійка? Дійсно, чи це Софійка, ця жінка, в чорній, такій
