щось в листі, то адрес був завжди мамин. Що ж тепер сталося? Боже, що сталося там, дома? Врешті якось відчинила конверт, і випав з нього лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка прижмурила очі, аж кров затанцювала на її обличчі.
— Що сталося! Хтось, може, дома хворий? — кинулась пані.
— Дарко! Дарко! Що сталося? — гукала над вухом Лідка і кинулася до листа. Дарка мусіла признатись, бо й так були б видерли лист з рук і самі прочитали.
— Я мушу мерщій додому їхати…
— Але чого? Чого?
— Бо мені народилася маленька сестричка.
— І татко пише, щоб ви зараз приїхали? — ніби дивується пані.
— Татко цього не пише виразно, але я ж мушу побачити, яка вона, сестричка. Хоч це мав бути хлопчик…
Тоді пані, може, навіть із заздрости, що їй не народилася маленька дівчинка, сказала щось зовсім недотепне.
— Нема на що ще дивитися! Як приїдете додому на Різдво, то буде вже сміятися до вас.
— А я таки сьогодні поїду! Може, для „когось' нема на що дивитися, а мені цікаво, яка моя сестричка на вигляд!
Цього пані було вже забагато, і вона гримнула гостро:
— Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує, звідки їх візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.
І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап'ячу вдачу має.
— Але ж я мушу їхати!
Та Дарки ніхто вже не слухав. Пані пробурмотіла щось під носом по-німецьки, що мало означати в перекладі на нашу мову: „Піп у дзвін — чорт в калатало' — і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила!) розклалася писати лист до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку, що пише „скаргу' до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже зовсім розтаяла від вістки про народження сестрички.
Найдорожча Мамухо і дорогий, коханий Татусю!
Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже, але я знаю, що поїзд коштує, і не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб поїхати тепер додому.
Прошу мені зараз відписати, на кого вона похожа. Які має очка. Яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй щось купити від себе, коли приїду на Різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Два рази на тиждень є лєґуміна, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не сварюся, але вона не є моя товаришка від серця. Мамо, Ви на мене іноді нарікали, але якби ви мали таку дочку, як Лідка, то аж тоді були б бідні. З Ориською теж не живу в дружбі, бо ніхто в класі не хоче її за товаришку. Вона підлизується професорові від румунської і всіх через те пхає в біду. Не знати, що з нею буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисне так наговорюю. Мене люблять всі професори, а найбільше професор Порхавка від природи. Тільки тому румунові не можу догодити. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що я не гірша від інших. Прошу тільки не зрадитися перед панею Данилюковою, що я „ніби' співаю.
Тепер хотіла б я Вам, мамусю, сказати щось на вушко, але в листі це неможливе, тому вже мушу написати: у нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамухо, я не знаю, що я дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю найліпшою подружкою. Але не такою, як Ориська, чи як Марця була. Але такою, мамухо, на ціле життя, до самої смерти, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що привіз був мені під ялинку вуйко Муха? Стефа прихильніша до мене, як до інших, але має якісь тайни, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мене болить. Мамухо, все, що ти скажеш, так стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстрів? Прошу поздоровити від мене Марцю. Цілую ручки мамусі, бабуні і татові.
Лідка стоїть при тому самому столі, що й Дарка, і з сумом дивиться на оцю Дарчину писанину. Скільки разів Дарка підійме очі від паперу, її погляд завжди наколюється на смуток у Лідиних очах.
„Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де тепер її мама візьме серед року нову квартирантку?' — злорадісно пестить свої думки Дарка. Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі і пів словечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку…
— Лідко, — не витримує вкінці, — мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.
Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова, Лідка, не міняючи пози, проціджує крізь зуби:
— Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе? — З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються. Навіть на платній квартирі.
VI
Як кожного, так і цього ранку сонце після сьомої висихає останні живі кольори із скатерті на столі. Пахне свіжою („правдивою', а не якоюсь там Кнайпа) кавою, і пані в нічному кафтанику мастить хліб маслом до школи та наказує, щоб не залишати паперу від хліба в школі. Папір — пергаміновий, купований на аркуші, тож треба зберегти його.
Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити черевики, і вперше, відколи ходить до школи, має велике, сердечне бажання запізнитись. Хоче прийти до класи в цю пору, коли вже всі в лавках, коли заборонено голосно вітатись і повертатись до своїх сусідок. Дарка боїться зустрічі з Ориською. Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що зайшла в її відношенні до Ориськи за того пів дня і неповну ніч. Дарка не забобонна. О ні. Чи ж не виграла три роки тому двадцять і п'ять леїв від вуйка Мухи за те, що принесла йому ввечері цвіти з бабиного гробу? Але тепер починає вірити, що слина малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити тайни свого серця людині, на яку хтось плюнув. Ніколи не зможе почванитись своєю товаришкою, мовляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям — це моя найкраща подруга.
Татусь оповідав (аж дивно, чому то тепер на станції так часто згадують про те, що колись випадково розповів тато чи мама?), що один його товариш застрелився від сорому, коли брат вдарив його в лице при якійсь жінці, — Дарка підозріває, що, річ ясна, він у цій жінці кохався.
„То був „гоноровий' хлоп', — похвалив його безумний вчинок тато.
Та хто на станції не може спізнитись до школи. Пані буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п'ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь із пращі.
Дарка, хоч як вона бажала собі цього, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, оперту до одвірка четвертої класи.
— Я маю тобі щось сказати, Попович, — і відділила Дарку від Лідки.
Дарці мов би хтось поклав на плече дуже важку руку. І те офіційне „Попович', те причікування і ця серйозна міна не ворожили нічого доброго.
Сидір відводить Дарку на сам кінець коридора.
— Чи ти знаєш, що ми (хто „ми'? — питає себе Дарка) рішили бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга… Я не знаю… бачиш… але я радила б тобі піти за класою… бо інакше це може погано
