Це вже гордість. Ні, це щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись.
— Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний.
Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з-під самого серця вдячности обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.
Та ж сьогодні оцією татковою сповіддю сплило на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило з усіх провин супроти тата й мами. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати великі вчинки своїх батьків?
Мама буде товкти головою об стіни з горя, що її дитина не кінчатиме шкіл, що дитині цій не суджено п'ятись все вище і вище по драбині кар'єри і добробуту?
— Яка я вдячна вам, тату… яка я дуже вдячна!
Тато підводиться на лікті. Дарка бачить з його піднесених вгору, як дві кочергочки, брів і опущених кутиків уст, що він побоюється за Дарчин розум. Нагадується клопітливе таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з радісним сміхом: „Татко готов подумати ще, що я збожеволіла!'
Дарці замало самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.
— Татусь… а коли б я зробила щось таке, що всім українцям принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати, то… ви сердилися б на мене?
Дарчині очі горять, як у наркотника.
Тато не звик іще брати Дарчинних слів поважно. Все ж йому мила Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:
— Та що ти можеш, крихітко, зробити? Що ми всі тут можемо і значимо?
Лід у Веренчанці має форму плетеника. Це порівняння добре для малих дітей. Для Дарки вже це два озерця, сполучені з собою вузьким просмиком. Далі все так, як на оліодруку з минулого сторіччя: високі береги і шувар, гать і млин. Дарка підходить ближче під високий берег і мусить признати, що Данко досить штудерно їздить на совганах. І зараз постановляє: не візьме при Данкові так довго совганів, аж не навчиться так їздити, як він. Данко зробив кілька дійно королівських луків на Дарчин привіт і в совганах видряпався на берег:
— О, ти маєш нові совгани? — його рука була гаряча. — Ти їх не гострила, правда? Коли так, то навіть нема що взувати… лід тут нідочого!..
„Слава Богу', — тішиться Дарка.
— Хочеш, може, по льоду пройтися? — прищурює Данко очі від ясного снігу та сонця.
— По льоду? Ні… ходім краще берегом повз шевця! Данко нерадо розкручує свої совгани:
— Ти мала мені щось важне сказати, — якось зухвало починає Данко.
— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише, і ще хотіла попросити в тебе її адресу.
Данко перекладає зуби язиком. Дивиться так хвилинку на Дарку, потім питає дуже протяжно:
— То це те „важне', що заради нього я мав сьогодні аж сюди прийти?
Дарка червоніє:
— Ні! Адже про Лялину адресу я могла спитати тебе ще в Чернівцях.
Тепер Данко бачить, що його самопевність трохи за широко простягла крила:
— Ляля? Ляля задоволена… Її адреса: Відень, Зайзґассе, п'ятнадцять, партер, бай фрау Гезе. Вона підготовляється тепер до самостійного концерту. Ти знаєш, що вона вже плутає в пам'яті Улянича із Славком Празьким?
— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття для Стефкового закоханого серця. І знову чекає.
— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософує Данко. Дарка не розуміє, до чого він прикладає цю думку. Тоді, за своєю звичкою, перехиляє голову на один бік і питається:
— Циганюк не приїде на свята трохи до Веренчанки?
Дарка лякається цієї підозри, а потім нагло спалахує радістю: „Господи, це ж ніщо інше, тільки заздрість, звичайна заздрість закоханих…'
— Даночку, ти думаєш…
Данко віддуває презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, в цій Гримасі виходять зовсім, як дзьобик пташки:
— Я нічого не думаю… ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… це ж твоя справа! Що ти мала мені важливе сказати?
Дарка стежить за слідами якихось великих чобіт понад берегом ставу, схиляє голову так низько, що борода із грудьми творить одну лінію.
„Він мене вже не любить', — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, приміщує цю вістку у своїй свідомості.
— Дарцю, чому це ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє „важливе', — Данко починає вже нетерпеливитись. І Дарка говорить без вступу:
— Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр, і наша гімназія збирається його також вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить таким наказним тоном Дарка, щоб зразу наставити Данка на цю справу, як на щось, що неминуче повинно статись, від чого, як від смерти, не може бути викруту.
— Ціла гімназія, всі наші учні та учениці виступлять проти цього концерту, — і сама не розуміє Дарка, що вона говорить про щось, чого ще немає, — всі як один, навіть найбільші боягузи пристали до нас… тільки про тебе одного говорять, як про непевного… Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…
Вона ще сильно під вражінням розмови з татом, ще свіжо кривавить її сердечна рана, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.
— Я ж казав уже „твоєму' Циганюкові, що з цим виступом товаришів не погоджуюся. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що цього непотрібно, бо це ще більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою… але щодо мене, я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою, правду сказати, не я сам один, як ти кажеш, — таких, що думають так, як і я, є більше, Дарцю.
Раптом звідкись родиться в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, всі незабутні таткові слова, ба, навіть весь успіх справи обернеться внівець, коли Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: „Як ти можеш цього не розуміти?'
Дарка обертається до Данка повним лицем, аж труситься від хвилювання:
— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ж ми мусимо, щоб навіть нас на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати румунам, що ми їх не хочемо, не любимо і ніколи, ніколи не будемо любити їх, як панів на Буковині!
Ці слова з самого серця майже не роблять на Данка ніякого вражіння. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка попадає в якийсь стан екстазу і починає піднесеним, аж образливим тоном кричати:
— Так, ясно… ти не можеш цього зрозуміти… ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говориться по-німецьки… не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українськи не вміє… Тебе оплутала румунка! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю… а тепер сам бігаєш за цією румункою, як цуценя! Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже „гордого', неприступного Данилюка, якого дочка префекта взяла під ноги, і тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб ти знав, всі, навіть я, так, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект Джорджеску, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської школи…
— Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос у нього вже хрипкий, — не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: направду говорять, що я не хочу приставати до вас
