і ще раз кажу вам: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно йдіть до класи, і — я вас не бачив коло крану ані не говорив з вами. Розумієте?
Дарка заслонює долонями обличчя:
— Як я можу така до класи іти… що я їм скажу, як будуть питатися? — її нітрохи не бентежить такий змінений тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть себе вже обдурити офіційним голосом.
— Скажете правду товаришкам. Скажете, що маєте двійку з румунської… — так відтінює вчитель слова, що навіть Дарчине немузикальне вухо може доспівати собі решту:
„Тільки про двійку говорити, решту мовчати… мовчати…'
Все ж він не хоче, щоб його Дарка погано розуміла: кладе свою руку на її голову. Потім ця рука посувається ласкаво по Дарчиному обличчі і повертається знов до вчителя.
Дарка всувається в класу з похнюпленою головою та очима на підлозі. Хоч Мірчук в самому розпалі латинської граматики, хоч це година не кого-будь, а самого Мірчука, — та всі очі й голови повернулися на Дарку. Ці очі аж іскряться з цікавости вловити щось з того, що діялося там, у канцелярії. Дарка обганяється головою вліво і вправо: ще трохи терпеливости! Потім вона все розкаже. Під час перерви тільки двері зачиняються за вчителем, як Дарка біжить на підвищення. Класа, як у марші, вриває на одному такті віддих.
— Слухайте! Я маю двійку з румунської й невідповідні обичаї, — вже опановано складає Дарка звіт із свого горя. — Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…
— Дарко! — скрикує за її спиною Стефа. Перестрога, щось більше, як перестрога, погроза, жах вихоплюється з її задиханих грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб її спам'ятати. Одним стрибком опиняється коло неї, схоплює її за плечі і термосить Даркою цілою:
— Що ти робиш, ти божевільна!
Дарка заспокоює її усмішкою, мовляв: „Не бійся! Я не скажу більше, як треба'.
Щоб не стягнути підозріння, вона відсуває від себе Стефу і говорить далі:
— Він казав, щоб я ще раз переробила матеріял, може, ще раз Мігалаке запитає мене.
— А ти? Ти його перепрошувала? — хоче знати кінець справи Лідка.
Дарка розмахує руками, але ховає їх скромно при собі, бо місце на підвищенні треба відступити Міґуліву — господареві класи. Класа не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель загляне до неї поза службовими годинами. Міґулів сьогодні строгий і недоступний: здається, навіть голос має підміняний, якийсь чужий.
— В нашій школі зайшли деякі події, які треба глибше обговорити. Тому, що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференціях, — два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п'ятницю. Але не розходьтеся по класах, тільки зберіться разом з учнями чоловічої гімназії в гімнастичній аулі. Тепер помолимося!
Стефа шепнула Дарці:
— Не йди разом зі мною. Пополудні буде хтось в тебе.
Після молитви ніхто вже не цікавий на Дарчине оповідання. Навіть Лідка витупцьовує за себе і всіх:
— Додому, додому!
Стефа збігає сходами перша. Після неї сходить Дарка. Вона чекає на Лідку і, як звичайно, йдуть разом додому. Як щодня.
XIX
Коло четвертої пополудні прилітає „тітчин' Ґиньо. Краватка перекрутилася в нього глузливо набік, а на долішній губі так і закостеніла від обіду чи підвечірку плямка від жовтка. Його руда чуприна та очі горять. Слухайте! Слухайте всі! Сьогодні в їх гімназії були теж допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Ґиньо бігає по кімнаті і плює, де попало (пані навіть нічого не каже тепер йому за це!). Найгірше те, що не знати, хто що говорив! Га! Розуміється! Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля. „Але як же ж це до холери (збожеволів Ґиньо сьогодні чи що?!), пояснити собі, що за той час, коли в гімназії велося слідство, зроблено трус у мешканні в шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна догадатися, що в кого забрали'. Чи в нього і Ореста був теж трус? Ґиньо хотів заклясти „а бодай же вас', але стримався впору, вдаривши тільки з досади себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус?! В кого ж він мав би бути, як не в нього і Ореста? Він більше вражений таким запитанням, ніж тим, що сталося в гімназії. Чоловіка може „шляк трафити' від такої дурної бесіди! Питатися, чи і в Ореста теж був трус… а нехай же тебе!
Та горе буде тому, що зрадив їх, як уже попадеться в „їх' руки!
Пані тільки руки ламає:
— Що ти говориш, Ґинцю? Лідко, дитинко, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, Боже, що це робиться!
— Що ви! — визвірюється на рідну тету Ґиньо, — ви хочете, щоб ми це тако пустили?
Він аж упрів від такої можливости! Дарка дивиться на цього відважного, рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка назріває в її мозку:
— А на кого є найбільше підозріння… хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів? — Ґиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка дійсно відчула страх перед цим роз'юшеним хлопчиськом.
— „Зараз' я так вам і скажу, а ви в тайні похвалитеся перед своїми товаришками і так… га… ніхто, тільки дід та баба і ціла громада… Я казав, щоб справи не розголошувати? — говорить він наче до когось невидимого. — Чи я не був проти дівочої гімназії? Чи я не був проти… — вриває на половині слово, весь засапаний і спітнілий.
— Але з нашої гімназії ніхто не видав? — не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирости Лідка.
Але хто з Ґиньом договорився б сьогодні?
— Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ви могли „зрадити', коли самі фіґу з маком знали? Ет, що я буду з вами про це говорити!
— Ви мене не зрозуміли, — починає злегенька Дарка, — я хотіла вас про щось інше запитати, а ви злоститеся. Я хотіла…
— То питайтеся, — добріє Ґиньо, — питайтеся, панно Дарко!
Маючи дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:
— Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи нема підозріння, чи ніхто не думає, що товаришів зрадив… Богдан Данилюк?
Ґиньо зразу заперечує авторитетно головою:
— Ні… це вже ні! Правда, Данилюк, то така собі „чіча-ляля', що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на таке він не здатний. „Нів!' Данилюк цього не зробив! Я сам вилупив би по морді кожного, хто відважився б таке на нього сказати! Ні! З Дана хороший колєґа!
Слава Богу, слава Богу! Дарка тре себе по лобі, щоб розтерти дорешти цей страшний здогад. Ґиньо пригадує собі якусь нотку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі.
— Данилюк, може, ваш хлопець?
— Та звідки? — червоніє Дарка. — Ми тільки з одного села.
— Правда, — б'є себе Ґиньо по коліні, — ви односельчани з Данилюком! Справді недоречне питання! Та ж Дан оту румунку водить!
„Навіть він про це знає.. цілий світ про мій сором знає…' — шкрябає щось болісно в Дарчиному серці.
— Ти бачив її, Ґиню, цю румунку? Гарна? — аж іскриться від злорадности Лідка.
— Ет, — уриває зневажливо Ґиньо. — Тепер це таке третьорядне, оце кохання! Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, — забуває Ґиньо, що говорить з дівчатами з дівочої гімназії. Без „будьте здорові' він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь і він ще до заходу сонця має обнести по
