Моєму батькові
Дмитрові Макогонові
присвячую
I
Дарка скинула валізу під двері, коліном піддержала клунок з постіллю і, заки подзвонила до мешкання своєї колишньої 'пані', заплющила очі. Не ставало віддиху, як рибі в саці. Тільки не думати, що це від тягару валізи і того клунка… Ого, в Дарки біцепси такі, що і вщипнути не можна. Добра фізична справність Дарки давала не раз товаришам притоку до жартів, не завжди дотепних, наприклад, буцімто закладались між собою при ній, хто з них положить її на обидві лопатки. Так то вже буває: молодики лоскочуть собі піднебіння перченими дотепами, а дорослі мужчини — ікрою.
А тепер в цієї сильної дівчини серце сіпається так, що Дарка бачить, як навіть блузка 'дихає' в неї. Сміх людям сказати: Дарка аж така схвильована! Нарешті дзвонить. Потім стоять одна проти одної: по цей бік порогу задихана Дарка із своїми клунками, а по той бік — Ліда Дутка. Сорокато-вичепурена, з великими золотистими обручами в ухах, з блискучими, визивними очима, ніби живий образ синґалезки[64] на етикетці пакету цейлонського чаю.
— Дарко! Що за uberraschung![65] Звідки ти тут? Що? З Бухаресту? Мамо! Мамо! Дарка приїхала з самого Бухаресту!
Обіймам Ліди, як освоєному леопардові, не можна занадто вірити. Дарка знає про те, але в такому дурнуватому моменті (чи людина схвильована не видається трохи смішна для тверезого довкілля?) вони дуже близькі і пожадані.
Десь з кухні причалапує мама Ліди. 'Пані' приносить з собою пах перестояної оливи і прудко, більше зі звички, як з дійсної потреби, витирає руки об фартух.
І ці обійми, хоч і на перестояній оливі, смакують Дарці знаменито. Тепер загалом все — Ліда- моторуха, і пані з блідим лицем, і стара комода з кольоровою кулею (як це гарно з їх боку, що вони за вісім років навіть місця свого не змінили!), і окравок краєвиду за вікном (фасада кам'яниці навпроти), і такий знайомий скрип підлоги на лінії: вікно — все зливається в один барвистий, радісний хаос, якому на ім'я „нарешті'.
Нарешті чоловік знову між своїми… нарешті знову в Чернівцях, а це найважніше. Розказувати про себе? Дарка сіпким рухом скидає берет з голови. Лідка скрикує:
— Як ти не змінилася нічого! Навіть твої веснянки на носі ті самі, що колись…
Дарка думає собі: „Ти теж не змінилася…'
— Говори, Дарко, говори!.. Я не розумію… Ти покинула Бухарест і перенеслась сюди, на університет? Мама hort[66]? Вона переміняла Бухарест на цю діру! Ой, ти… ти… „cap di bo'[67]. Бухарест… ох!
Цілий світ фантастичних образів і мрій тремтить у цім однім зітханні Ліди Дутківни. Але хай Дарка вже раз розказує!
Направду, нема про що розказувати: історія зовсім куца. Тому два дні довідалася Дарка у „Студентській Громаді', що уряд у свому передвиборчому розгоні скасував декрет свого попередника, яким заборонялося всім „бунтарям' і „большевикам'[68] з бувшої української гімназії студіювати на чернівецькому університеті. Вона спакувала свої манатки, сіла на залізницю і оце мають її пані Дутка і Ліда в себе.
Пані Дутка хитає поблажливо головою:
— А панна Дарця все такі гарячі, як були… галь-паль і шлюс! Але прошу так не казати… Я, — пані Дутка встає і йде подивитись, чи за дверима на коридорі не підслуховує хтось, а потім знижує голос, — буду панні Дарці щось казати. Я була в неділю… панна знають, що я не бавлюся в політику, але Крамерова мене затягнула… на Versammlung-у[69] в ратуші. Там говорили пани… такі, що розуміються на справі, що тепер уряд нам усе дасть… і школи для міноритетів… і до служби буде приймати… і всім пенсіоністам будуть Gehalt[70] точно виплачувати… Навіть податків трохи скасують, але нарід мусить за урядом іти.
Дарці стає гаряче. Найрадше подула б собі трохи під ніс, але боїться цим образити паню Дутку.
— Мамо! — наказно перериває одним словом Ліда балачку на цю тему.
Пані, моргнувши до Дарки багатомовно, вмовкає покірно. Ще одне тільки: чи панна Дарця знають, що „наша Лідка' заручена?
— Мамо!!
Пані Дуткова вже недобра:
— Агі, „мамо' та „мамо'! Панна Дарця може похвалитися матурою, університетом… ади, академічка… а я хочу і своєю дитиною похвалитись. Чому люди не мають знати, що ще трохи і, як Бог поможе, докторовою будеш… Панно Дарцю: або то не пасує їй докторовою бути?
Дарчині великі, сталеві очі стають майже білі від зачудування.
— Мої гратуляції, Лідко! Хто твій наречений?
Ліда маніжиться:
— Вгадай!… студіює в Бухаресті…
— Чекай… чекай… нехай нагадаю собі, які там медики у „Громаді'…
Пані Дутка перериває Дарчині думки, невдоволена, як би ображена.
— Навіть, прошу, не вгадувати надурно… він не з „фіфаків', щоб там до якихось „громад' належав. То порядний хлопець… Зрештою, панна Дарця не від сьогодні знає його… Гансі Рахміструк.
— А… а… — і тут Дарка трохи закашлялась. Ніби краще трохи підозрілий кашель, як бомба сміху. До біса, як вона не може опанувати себе в таких хвилинах!
Ну, з „Івонка' в біленьких, сопівковатих поркіницях[71] зробити „Гансі' в „габіку' — це справді тільки така хитрунка, як Ліда Дутка вміє. Іван Рахміструк, напевне, ще й „габік' носить — це ж міжнародна відзнака всіх снобів. Про те, як грубо не раз ця сама „докторова in futuro[72]' висміювала Івонка за його „мужицтво', донька і мама чемно забули.
(„Або не пасує їй докторовою бути?')
За чаєм виявляється, що у пані Дуткової є вже на станції товаришка Ліди та Дарки ще з української гімназії — Оля Кентнер.
— Що? „Мала' Ольга? Пригадуєш собі, Лідко, як вона раз була плюнула в класі на Ориську Підгірську?
Чудесно! Вони можуть всі три разом спати в малій кімнатці, що її колись займала Дарка з Лідою. Пані робить рух рукою, який має означати „пусте'!
— Спати, Богу дякувати, є де… Панни будуть мати вигідно, бо відколи мій небіщик помер, то Лідка спить зі мною, бо як я тільки пробуджуся вночі і помацаю рукою, що коло мене нікого нема… зараз нагадую собі все і вже дораня не можу заснути. Панна Оля теж „офіра'… чотири рази ставала бідненька до матури, а тепер, „з того всього', ходить на гандлеві курси… а все, — зідхнула пані, — через ваш нерозсудливий крок з тим бунтом… Не кожна мала таке щастя, як моя Лідка…
Небавом з'являється й сама „офіра': мала, звинна жіночка, яку природа, напевно, вже для самої гармонії прикрасила дрібними, м'якими рухами. Але… хто носить вузьку, вище колін спідничку, хто в'яже краватку а la suffrage[73]… хто ходить у широконосих черевиках на низьких „обцасах'… хто має „бубі-фризуру', хто носить олівці на грудній кишені — той, ясно, мусить робити широкі, недбалі кроки, мусить мати кантовисті рухи і стояти з руками в кишенях, широко, по-мужеськи, розставивши ноги.
Тільки ті круглі, як у квітки, очі, з неприродно великими чоловічками, тільки той короткий, збиточно втятий носик з недискретними тунелями ніяк не хочуть гармонізувати з цією позою на вчену і на ділову особу!
