звіряю тобі державну таємницю.
Вона серйозно вислухала його і прошепотіла:
— Дякую. Я скажу чоловікові сьогодні ж увечері. Ти можеш покластись на нього: він дотримає таємниці. Це дуже певна людина. Це цілком безпечно.
Вона вже з’їла всі каштани, зібгала мішечок і кинула його в камін. Потім мовила:
— Ну, а тепер до ліжка.
І, не підводячись, почала розстібати жилет Жоржа.
Раптом вона спинилась і, тягнучи двома пальцями довгу волосину, що обмоталась навколо гудзика, зареготала:
— Дивись… Ти приніс з собою Мадленину волосину. Який вірний чоловік!
Потім вона враз нахмурилась, довго розглядала на руці знайдену нею майже непомітну волосину і прошепотіла:
— Це не Мадленина, вона темна.
Він посміхнувся:
— Це, певно, покоївки.
Але Клотільда оглядала тепер жилет із пильністю поліцая і зяяла другу волосину, накручену навколо гудзика; потім помітила ще й третю і, збліднувши, злегка затремтівши, скрикнула:
— О, ти спав із жінкою, що накрутила тобі волосся на всі гудзики!
Жорж пробурмотів вражено:
— Та ні! Ти збожеволіла…
Раптом він пригадав, зрозумів усе, спочатку збентежився, тоді став, усміхаючись, заперечувати, не гніваючись, по суті, за те, що вона підозрює його в любовних пригодах.
Клотільда шукала далі і раз у раз знаходила волосини, які швиденько розкручувала і кидала на килим.
Інстинкт досвідченої жінки підказав їй, в чому тут річ, і вона бурмотіла — обурена, люта, готова заплакати.
— Вона тебе кохає, ота… і вона захотіла, щоб ти поніс з собою щось від неї… о, який ти зрадник!..
Але раптом вона вигукнула, вигукнула пронизливо, з нервовою радістю:
— О., о!., це якась стара!.. Ось сива волосина… Ах, ти береш тепер і старих жінок!.. Вони платять тобі?.. Скажи… вони платять тобі?.. Ах, ти вже дійшов до старих! То я тобі вже не потрібна… Лишайся з тією!..
Вона підвелась, схопила корсаж, кинутий на стілець, і швидко одягла його.
Він хотів затримати її і знічено бурмотів:
— Та ні… Кло… це ж безглуздя… я не знаю, що це таке… Слухай… не йди… ну… не йди…
— Лишайся з своєю старою!.. — повторювала вона. — Кохайся з нею… зроби собі перстень із волосся… із її сивого волосся… його ж тобі вистачить…
Вона швидко, хапаючись, одяглася, зачесалась, наділа капелюшок і спустила вуаль; а коли він хотів схопити її, вона з усього розмаху дала йому ляпаса. Поки він стояв, приголомшений, вона одчинила двері й вибігла.
Залишившись на самоті, Жорж відчув шалену лють проти тієї старої шкапи — матусі Вальтер. Ну, він же їй тепер покаже! Він їй покаже!
Він змочив водою почервонілу щоку. Потім теж вийшов, обдумуючи план помсти. Цього разу він їй уже не пробачить. О ні!
Він зійшов униз до бульвару і спинився коло вітрини ювелірного магазину, щоб подивитись на хронометр, який давно вже хотів купити і який коштував тисячу вісімсот франків.
Він раптом подумав: «Якщо я одержу ті сімдесят тисяч франків, то зможу дозволити собі це».
І серце його закалатало від радості.
Він почав мріяти про те, що зробить з цими сімдесятьма тисячами франків.
Спочатку його оберуть у депутати. Потім він купить собі той хронометр, потім буде грати на біржі, а потім… потім…
Йому не хотілось заходити до редакції; він вирішив, що треба поговорити з Мадлен перш ніж побачитися знову з Вальтером і братись за статтю; і він подався додому.
Дійшовши до вулиці Друо, він раптом спинився: адже він забув провідати графа де Водрека, що жив на шосе д’Антен! Вернувся, все ще прогулюючись, думаючи-про безліч усяких дрібниць, блаженно мріючи про щось ніжне, приємне, про своє майбутнє багатство, і згадував також оту наволоч, Лароша, і оту стару шкапу — патроншу. Щодо Клотільди він, як по правді, не турбувався, бо добре знав — вона швидко прощає.
Він спитав швейцара того будинку, де жив граф де Водрек:
— Як здоров’я пана де Водрека? Мені сказали, що він останнім часом хворий.
— Панові графу дуже погано, пане, — відповів той. — Гадають, що він не переживе ночі, подагра вплинула йому на серце.
Ця звістка приголомшила Дю Руа; він не знав, що йому робити. Водрек помирає! В голові промайнули невиразні думки — хвилюючі, тривожні, в яких він сам собі не наважувався признатись.
Він пробурмотів, погано розуміючи, що каже:
— Дякую… Я ще зайду…
Потім він скочив в екіпаж і поїхав додому. Мадлен вже повернулась. Дю Руа вбіг задиханий у кімнату і відразу ж об’явив:
— Ти знаєш? Водрек помирає!
Мадлен сиділа і читала якогось листа. Вона підвела очі й перепитала три рази підряд:
— Що ти сказав?.. Що ти сказав?.. Що ти сказав?..
— Що Водрек помирає від нападу подагри, що вплинула на серце.
А тоді додав:
— Що ти думаєш робити?
Мадлен випросталась, страшенно бліда, її щоки нервово сіпались; потім вона гірко заридала, затуливши обличчя руками. Так вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена горем.
Раптом вона опанувала себе і витерла очі.
— Я… я піду… не турбуйся про мене… я не знаю, о котрій годині повернусь… Не чекай на мене…
— Гаразд. Іди, — відказав він.
Вони потиснули одне одному руки і Мадлен пішла так швидко, що навіть забула рукавички.
Жорж пообідав і взявся писати статтю. Він склав її точно за інструкцією міністра, давши зрозуміти читачам, що експедиція в Марокко не відбудеться.
Потім він відніс її в редакцію, кілька хвилин розмовляв із патроном і побрався додому, покурюючи цигарку, з легким серцем, хоч і не розумів, чому саме.
Дружини ще не було. Дю Руа ліг і заснув.
Мадлен повернулась близько півночі. Він одразу прокинувся, сів на ліжку й спитав:
— Ну що?
Він ніколи ще не бачив її такою блідою й схвильованою.
Вона прошепотіла:
— Помер.
— А! І… тобі нічого не казав?
— Нічого. Він був уже непритомний, коли я прийшла.
Жорж замислився. На язику в нього крутились запитанім, яких він не наважувався поставити:
— Лягай, — сказав він.
Мадлен швидко роздяглась і лягла коло нього. Трохи згодом він знову озвався:
— Чи були біля нього родичі?
— Тільки якийсь племінник.
— А! І часто він з ним бачився, з отим племінником?
— Ніколи. Вони не зустрічались уже десять років.
