мебльованих кімнатах, що їх найнято на вулиці Мартір.
Комісар уклонився:
— Я до ваших послуг, пане.
— У вас є час аж до дев’ятої години, чи не так? — спитав Дю Руа. — Пізніше ви вже не можете заходити в приватні квартири, щоб констатувати факти адюльтеру?
— Не можу, пане, після сьомої взимку, а починаючи з тридцять першого березня, — після дев’ятої. Сьогодні п’яте квітня, отже, ми маємо час до дев’ятої години.
— Гаразд, пане комісаре, мене внизу чекає екіпаж; ми можемо взяти з собою агентів, що поїдуть з вами, а потім почекаємо трохи перед дверима. Що пізніше ми прибудемо, то більше в нас буде шансів спіймати їх на гарячому.
— Ваша воля, пане.
Комісар вийшов і вернувся в пальті, що ховало його трикольоровий пояс. Біля дверей він одступив набік, даючи пройти Дю Руа, але той, захоплений своїми думками, відмовлявся вийти першим і повторював:
— Після вас… після вас…
— Проходьте ж, пане, я тут у себе, — мовив комісар.
Тоді Дю Руа вклонився й переступив поріг.
Вони пішли спершу до комісаріату, щоб узяти з собою трьох агентів у цивільному, які вже чекали на них, бо Жорж попередив ще вдень, що вони будуть потрібні цього вечора. Один з агентів сів поруч з візником на козли, двоє в екіпажах, який рушив на вулицю Мартір.
— У мене є план квартири, — сказав Дю Руа. — Це на третьому поверсі. Ми спершу входимо в маленький передпокій, а далі — в спальню. Три кімнати сполучаються між собою. Там тільки один вихід, отже, втекти неможливо. Поблизу живе слюсар. Він чекатиме ваших розпоряджень.
Коли вони під’їхали до будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали понад двадцять хвилин. Побачивши, що зараз продзвенить три чверті на дев’яту, Дю Руа обізвався:
— Тепер ходімо.
І вони піднялись сходами, не звертаючи уваги на швейцара, який, до речі, і не помітив їх. Один з агентів лишився на вулиці, щоб стежити за виходом.
На третьому поверсі всі четверо спинились, і Дю Руа спочатку припав вухом до дверей, а потім зазирнув у замкову шпарину. Він нічого не почув і не побачив. Тоді він подзвонив.
Комісар сказав агентам:
— Лишайтесь тут і будьте напоготові.
І вони стали чекати. Через дві-три хвилини Жорж знову кілька разів натиснув на кнопку дзвоника. Вони почули якийсь шелест у глибині квартири, потім — чиїсь легкі кроки. Хтось підійшов і прислухався. Тоді Дю Руа постукав зігнутим пальцем у дерев’яні двері.
Чийсь голос, жіночий голос, що його намагались змінити, спитав:
— Хто там?
— Іменем закону, відчиніть, — відповів охоронець закону.
— Хто ви такий? — спитав той самий голос.
— Я поліцейський комісар. Відчиніть, або я звелю виламати двері.
— Чого вам треба? — допитувались з-за дверей.
Тоді Дю Руа промовив:
— Це я. Вам не пощастить втекти від нас.
Легкі кроки, кроки босих ніг, віддалились і знову наблизились через якусь хвилину.
— Якщо ви не відчините, ми виламаємо двері,— знову озвався Дю Руа.
Стискаючи мідну ручку, він повільно налягав плечем. І, не чуючи відповіді, раптом з такою люттю й силою штовхнув двері, що старий замок мебльованої квартири не витримав. Гвинти повискакували з дерева, і Дю Руа мало не впав на Мадлен, що стояла в передпокої, у самій сорочці й спідниці, з розпущеним волоссям, боса, зі свічкою в руці.
— Це вона, ми їх спіймали! — вигукнув він і кинувся в кімнати.
Комісар пішов слідом, знявши капелюх. Розгублена Мадлен йшла позаду, присвічуючи їм.
Вони поминули їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері — порожні пляшки від шампанського, розкрита коробка паштету з печінки, кістяк курчати і недоїдені шматки хліба. На буфеті стояли дві тарілки, повні черепашок з устриць.
У спальні було безладдя, наче після бійки. Жіноча сукня висіла на спинці стільця, чиїсь штани осідлали бильце крісла. Дві пари черевиків — великі й маленькі — валялись біля ліжка.
Це була типова кімната мебльованого дому із звичайною обставою; у ній віяло гидким і нудотним запахом готелю, запахом, що йшов від завіс, від матраців, від стін, від стільців, — запахом усіх осіб, що спали чи жили день або півроку в цьому загальноприступному помешканні й залишили тут трохи свого духу, того запаху людського тіла, що додавався потроху до запаху їхніх попередників і утворив нарешті невиразний, солодкуватий і нестерпний сморід — однаковий у всіх таких місцях.
Тарілки з тістечками, пляшка з шартрезом та дві недопиті чарочки стояли на каміні. На бронзовому годиннику, ховаючи фігурку, що оздоблювала його, лежав високий циліндр.
Комісар швидко обернувся, подививсь Мадлен у вічі і спитав:
— Ви пані Клер-Мадлен Дю Руа, законна дружина пана Проснера-Жоржа Дю Руа, публіциста, що присутній тут?
— Так, пане, — відповіла вона глухим голосом.
— Що ви тут робите?
Вона мовчала.
— Що ви тут робите? — вів далі комісар. — Я застаю вас не в себе дома, майже роздягненою, в мебльованих кімнатах. Чого ви прийшли сюди?
Він почекав хвилинку. А що вона так само мовчала, то комісар сказав:
— Якщо ви не хочете признатись, пані, я буду змушений сам розслідувати все.
На ліжку хтось лежав, укритий з головою ковдрою.
Комісар підійшов і гукнув:
— Пане!
Той не поворухнувся. Він, здавалось, лежав долічерева, сховавши голову під подушку.
Комісар доторкнувся до того, що мало бути плечем, і повторив:
— Пане, не змушуйте мене, будь ласка, вдаватися до крайніх заходів.
Але вкрите ковдрою тіло було нерухоме, мов мертве.
Дю Руа кинувся до ліжка, схопив ковдру, смикнув її і, скинувши подушку, відкрив мертвотно-бліде обличчя пана Ларош-Матьє. Нахилившись і тремтячи від бажання схопити його за шию та задавити, журналіст сказав крізь зціплені зуби:
— Будьте ж принаймні мужні в своєму безчесті.
Комісар іще раз спитав:
— Хто ви такий?
Але приголомшений коханець мовчав, і урядовець заявив:
— Я — поліцейський комісар і вимагаю, щоб ви назвали себе!
Дю Руа, якого тіпало від люті, вигукнув:
— Та відповідайте ж, боягуз, або я сам назву ваше ім’я!
Тоді чоловік, що лежав у ліжку, пробурмотів:
— Пане комісаре, не дозволяйте цьому суб’єктові ображати мене. З ким я маю справу — з вами чи з ним? Кому я маю відповідати — вам чи йому?
Здавалось, у нього зовсім пересохло в горлі.
— Мені, пане, тільки мені,— відповів комісар. — Я питаю вас — хто ви?
Той мовчав. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались зовсім чорними на блідому обличчі.
— Ви не хочете відповідати? — сказав комісар. — Тоді я буду змушений заарештувати вас. В усякому разі, вставайте. Я допитаю вас, коли ви одягнетесь.
