Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем.
Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом.
Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності.
Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер.
Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки.
Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки.
Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону.
Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр.
Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд.
А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері.
Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього.
Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду.
На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками.
їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана.
І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею!
І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!»
Деякі жінки розчулено прошепотіли:
— Як вона зворушена, бідна мати.
Єпископ говорив з пафосом:
«Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов’язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад…»
Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько- католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле.
Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі.
Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих.
Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ.
Потім над схиленими головами залунали людські голоси.
Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа.
Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно.
І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх.
Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення:
— Щиро дякую…
Раптом він помітив пані де Марель — і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп’ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все-таки чудова коханка!»
Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!»
їх очі зустрілись — усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом:
— До скорого побачення, пане.
— До скорого побачення, пані,— весело відповів він.
І пані де Марель відійшла.
Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли.
Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя.
