Він та його помічники — піаніст, для якого щоранку викочували на коліщатках інструмент з вестибюля лікарні до альтанки, здоровенний флейтист, що смоктав, наче сірника, флейту, і ніби лоскотав її, товстими, пухлими пальцями, перебираючи клапани, та ще схожий на сухотника контрабасист, — не шкодуючи сили, майстерно відтворювали звуки зіпсованої шарманки, які вразили Христі-ану в селі.
Коли вона спинилась, щоб подивитися на них, якийсь добродій привітався з її братом.
— Добридень, любий графе.
— Добридень, докторе.
І Гонтран відрекомендував:
— Моя сестра. Пан доктор Онора.
Христіана ледве стримала сміх, побачивши вже третього лікаря.
Онора вклонився їй:
— Сподіваюсь, ви здорові, пані?
— Не зовсім.
Він не розпитував і перевів розмову на інше.
— А знаєте, любий графе, невдовзі ви побачите вельми цікаве видовище.
— Що саме, докторе?
— Старий Оріоль збирається висадити в повітря свою скелю. Ах, вам це нічого не говорить, а для нас це велика подія.
І він пояснив, у чому річ.
Дядечко Оріоль, найбагатший в усьому краї селянин — відомо було, що він має п’ятдесят тисяч франків прибутку — володів усіма виноградниками біля анвальського міжгір’я, де починається рівнина. А найкращі його виноградники були на горі, точніше, великому пагорбі, що височить одразу ж за селом. Посеред одного з тих виноградників, навпроти дороги, за кілька кроків од струмка, стирчав здоровенний камінь, ціла скеля, що заважала обробляти землю і кидала тінь на частину того поля, де вона була.
Вже років десять дядечко Оріоль щотижня заявляв, що висадить у повітря ту скелю, але ніяк не зважувався це зробити.
Щоразу, коли хтось із місцевих хлопців ішов до війська, старий казав йому: «Як приїдеш у відпустку, привези пороху для мого камінця».
І всі солдатики приносили в своїх ранцях трохи краденого пороху для камінця дядька Оріоля. Того пороху у нього зібралося цілий сундук, а скеля все стояла собі на місці.
Та ось уже з тиждень усі бачили, як він довбе камінь разом із своїм сином, здоровилом Жаком, на прізвисько Колос, яке по-овернськи вимовляється «Колош». Сьогодні вранці вони насипали пороху в порожнє черево величезної скелі і замурували отвір, заклавши туди гнота — трута, що продається для курців у тютюновій лавці. Підпалять його о другій годині. А вибухне хвилин через п’ять — десять, бо гніт дуже довгий.
Христіану зацікавила оповідь про вибух — це нагадувало їй, любі її простому серцю, дитячі ігри.
Всі троє дійшли до кінця парку.
— А що там далі? — спитала вона.
— «Край світу», пані,— відповів доктор Онора, — знамените в Оверні міжгір’я, що не має виходу. Це одна з найкрасивіших і найвизначніших місцевих пам’яток.
В цей час позаду них пролунав дзвін.
— О, вже сніданок! — вигукнув Гонтран.
І вони повернули назад. Назустріч їм ішов високий молодий чоловік.
Гонтран сказав:
— Дорога Христіано, дозволь познайомити тебе з паном Полем Бретіньї.— Потім до свого приятеля. — Це моя сестра, любий.
Бретіньї видався їй бридким. У нього було чорне, коротке й пряме волосся, надто круглі очі з якимось мало не жорстоким виразом, велика і зовсім кругла галова, схожа на гарматне ядро, і широкі плечі; весь його вигляд був якийсь дикуватий, незграбний і грубий. Але від його піджака, від білизни і, може, від самої шкіри йшов дуже ніжний, тонкий запах парфумів, не знаний молодій жінці; і вона подумала: «Що це за аромат?»
— Ви приїхали сьогодні вранці, пані? — мовив Бретіньї.
Голос його був глухуватий.
— Так, добродію, — відповіла Христіана.
В цю мить Гонтран помітив маркіза з Андерматом, які махали молодим людям, щоб вони мерщій ішли снідати.
І доктор Онора попрощався з ними, запитавши при тому, чи не підуть вони подивитись на вибух скелі.
Христіана сказала, що піде, і, взявши брата під руку, прошепотіла, тягнучи його до готелю:
— Я голодна, як вовк. Мені буде дуже соромно їсти в присутності твого друга.
II
Сніданок тягнувся довго, як звичайно буває за спільним столом. Христіана нікого тут не знала і розмовляла тільки з батьком та братом. А після сніданку пішла відпочити перед тим, як мали висаджувати в повітря скелю.
Задовго до призначеної години вона вже зібралась і квапила всіх, щоб не спізнитися, не пропустити вибух.
За селом край долини справді здіймався високий пагорб, майже гора, на яку вони вийшли під пекучим сонцем по вузенькій стежці між виноградниками. Опинившись на вершині, молода жінка вражено скрикнула — такий неосяжний простір раптом відкрився у неї перед очима. Внизу лежала безкрая, мов океан, долина. Оповита легким серпанком, голубим і ніжним, ця долина тяглась аж до далеких гір, що ледь проступали на тлі неба за п’ятдесят чи шістдесят кілометрів. А під прозорим, тонким туманом, що стелився над цим простором, видніли міста, села, ліси, великі жовті чотирикутники стиглих хлібів, широченні зелені квадрати луків, фабрики з високими червоними димарями і чорні шпилясті дзвіниці, побудовані з лави давніх вулканів.
— Обернись, — сказав Христіані брат.
Вона обернулась і побачила гору, величезну гору, вкриту буграми і кратерами. Перед нею розкинулась Анвальська улоговина, широка пелена зелені, в якій насилу можна було розгледіти невиразні обриси міжгір’їв. Зарості дерев здіймалися по крутому схилу до першого кряжа, що затуляв собою інші, далекі відроги. Але пагорб стояв якраз там, де кінчалась рівнина й починалися гори, з нього було добре видно пасмо гір, що тягнулося ліворуч, до Клермон-Фера-на, а вдалині, на синьому небі, вирізнялися химерні, наче зрізані верховини, схожі на потворні пухирі: це були погаслі вулкани, мертві вулкани. І вже зовсім унизу, дале-ко-далеко між двома верховинами видніла ще одна, вища і величніша, кругла гора, а на ній — неначе якісь чудернацькі руїни.
То був Пюї-де-Дом, король овернських гір, могутній і незграбний велетень, на голові якого лишилися руїни римського храму, немов корона, покладена на неї великим народом.
Христіана захоплено вигукнула:
— О, як добре мені тут буде!
Вона вже відчувала себе щасливою, тіло й душу її сповнювала та радість життя, коли так легко дихається, коли ти стаєш жвавим і вільним, опинившись раптом у чарівному, немовби створеному для тебе, краї, що манить і веселить зір, у краї, який, здається, чекав на тебе.
Хтось гукнув її:
— Пані Андермат! Пані Андермат!
І Христіана побачила віддалік лікаря Онора, якого легко було пізнати по великому капелюху. Він підбіг
