Нарешті вона позбулася цієї бридливої нудоти і, вийшовши, коло дверей побачила маркіза, що розмовляв з Андер-матом, Гонтраном та Полем Бретіньї.
Чоловік її, у якого кожна нова думка безупинно дзижчала в голові, мов муха в пляшці, розповідав про паралітика і хотів повернутися, глянути, чи сидить бродяга у воді.
Щоб зробити йому приємність, рушили всі.
Але Христіана тихенько затримала брата і, коли войи трохи відстали, запитала:
— Слухай, я хотіла б поговорити про твого приятеля. Мені він не дуже подобається. Скажи, що це за людина?
І Гонтран, який знав Поля вже кілька років, розповів їй про цю натуру — пристрасну, невгамовну, щиру і здатну на добрі пориви.
За його словами, це розумний хлопець з поривистою душею, який сприймає все надзвичайно бурхливо. Під впливом будь-якого поштовху, не вміючи ні володіти, ні керувати собою, ні перемагати почуття силою розуму, ні будувати своє життя за ретельно обдуманим планом, він піддається своїм поривам, прекрасним чи бридким, тільки-но якесь бажання, почуття, чи якась думка захоплювали його запальну душу.
Він уже сім разів бився на дуелі, йому дуже легко скривдити людину, так само, як і стати потім її другом; він нестямно закохувався в жінок усіх класів і пристрасно любив їх усіх, від продавщиці, яку він побачив на порозі магазину, до актриси, яку викрав — так, так, викрав, — увечері після прем’єри, копи вона сідала в екіпаж, щоб їхати додому: схопив її на руки перед очима ошелешених перехожих, кинув у карету і помчав учвал, так, що ніхто не міг догнати.
А наприкінці сказав:
— Ось такий він. Славний хлопець, тільки шалений; до того ж, дуже багатий і здатний на все, коли втратить розум, геть на все.
Христіана спитала:
— У нього якісь незвичайні парфуми, дуже гарно пахнуть. Що це таке?
— Не знаю, — відповів Гонтран, — він не каже. Здається, що вони з Росії. Актриса подарувала, та сама актриса від якої я його тепер лікую. Запах і справді чудовий.
На дорозі багато людей — курортників і селян, бо тут звичайно щоранку перед сніданком гуляли.
Христіана з Гонтраном догнали Андермата, маркіза та Поля і незабаром побачили на тому місці, де ще вчора височіла скеля, чудернацьку людську голову в подертому сірому капелюсі, з довгою сивою бородою; голова стирчала над землею, наче відрубана — здавалося, вона виросла тут. Навколо стояли виноградарі й здивовано, але спокійно дивились, — овернці не глумливі,— а три товстуни — пожильці другорядних готелів, сміялись і жартували.
Оріоль, батько й син, стояли коло ями й поглядали на бродягу, що до самого підборіддя заліз у воду, сівши там на камінь. Він скидався на злочинця давніх часів, засудженого за якесь чаклунство; милиць своїх він не покинув, вони теж купалися разом з ним.
Андермат захоплено повторював:
— Браво, браво! Оце приклад, який повинні наслідувати всі місцеві жителі, хворі на ревматизм. — І, нахилившись до старого, гукнув йому, наче той був глухий:
— Ну, як вам тут, нічого?
Кловіс, видно, зовсім очманівши від гарячої води, відповів:
— Ждаєтшя, я жварюшя! Што чортів, як пече!
Але Оріоль заявив:
— Чим гарячіша, тим краще тобі буде.
Позад маркіза хтось запитав:
— Що тут діється?
І добродій Обрі-Пастер, що повертався, як завжди задиханий, після щоденної прогулянки зупинився біля ями.
Андермат пояснив йому свій проект лікування хворого.
А старий повторював:
— Што чортів, яка гаряча!
І вже хотів вилізти, прохаючи, аби хтось допоміг йому.
Банкір зрештою заспокоїв його, пообіцявши накинути двадцять су за кожну купелю.
Довкола ями, в якій плавали сірі лахми, що покривали старе тіло каліки, збиралися люди.
— Оце так казан з юшкою! — почувся чийсь голос. — Не хотів би я такого варива.
Другий додав:
— Та й м’ясо, як на мене, не дуже-то…
А маркіз помітив, що пухирців вуглекислого газу в новому джерелі більше, ніж у ваннах водолікарні, вони крупніші й рухливіші.
Вони геть вкривали все лахміття бродяги й підіймалися на поверхню так рясно, що вода була неначе пронизана безліччю ланцюжків, нескінченними низками дрібненьких круглих діамантів, що мінилися на сонці сліпучим блиском.
Обрі-Пастер засміявся.
— Хай йому чорт, — мовив він, — послухайте-но, що роблять тут у водолікарні. Ви ж знаєте, що джерело треба спіймати, як птаха в клітку, а точніше — під дзвін. Це називається перехопити його. Так от що сталося торік із джерелом, що наповнює ванни. Вуглекислий газ, оскільки він легший за воду, збирався вгорі у дзвоні, й коли його ставало надто багато, проникав у труби, підіймався до ванн, заповнював кабіни, і хворі задихалися. За два місяці трапилося три таких випадки. Тоді звернулись до мене, і
Я придумав дуже простий пристрій З ДВОХ труб, 'ЩО відводять із дзвона окремо воду і окремо газ, які потім знову змішуються під ванною, так що відновлюється нормальний склад води, без небезпечного надміру вуглекислого газу. Але мій пристрій коштував би тисячу франків! І знаєте, що тоді зробив тюремник? Нізащо, не догадаєтесь! Він пробив дірку в дзвоні, щоб позбутись газу, і він, зрозуміло, почав вивітрюватись. Так що вам продають вуглекислі ванни без вуглекислого газу, або ж його так мало, що ванна, вважай, нічого не варта. А тут — гляньте-но!
Всі були обурені. Ніхто вже не сміявся, всі з заздрістю дивилися на паралітика. Кожен був ладен схопити кирку, аби продовбати й собі яму поруч з тією, де сидів бродяга.
Андермат взяв інженера за руку і вони, розмовляючи, пішли собі. Час від часу Обрі-Пастер спинявся і креслив своїм ціпком якісь лінії, наче показуючи напрям, позначав точки, а банкір занотовував щось у своєму записничку.
Христіана і Поль Бретіньї розговорилися. Він розповідав їй про свою подорож по Оверні, описував свої враження і почуття. Він любив природу палкою підсвідомою і чуттєвою любов’ю. Любив пристрасно, бо природа хвилювала його, збуджуючи нерви й тіло.
Він казав Христіані:
— Мені здається, що весь я ніби розкриваюсь і все входить у мене, все мене проймає так, що я аж плачу і скрегочу зубами. Ось коли я дивлюсь на оце узгір’я перед собою, на оцей великий зелений вал, на це стовпище дерев, що деруться на гору, то весь ліс стоїть у моїх очах, проникає в мене, тече в моїй крові; і мені здається, що я його їм, ковтаю, він наповнює мій шлунок, я сам стаю лісом!
Розповідаючи це, він сміявся, і дивився великими, круглими очима то на ліс, то на Христіану; а вона, вражена і здивована, підпадаючи під його вплив, відчувала, що цей жадібний і широкий погляд пожирає і її разом з лісом.
Поль мовив далі:
— Коли б ви знали, скільки насолоди дає мені нюх! Я п’ю це повітря, воно п’янить мене, я живу ним і відчуваю все, що в ньому є, все, геть усе. Ось я вам поясню. Передусім, чи помітили ви, як приїхали сюди, чарівний, незрівняний запах, такий тонкий, такий легкий, що здається майже… як би це сказати… нематеріальним! Його відчуваєш скрізь, але ніде не вловиш, не добереш, звідки він іде! Ніколи, ніколи в житті я не знав нічого… нічого прекраснішого, що так схвилювало б моє серце!.. Так от, це запах розквітлого винограду! О, чотири дні я дошукувався, поки відкрив це! І хіба не радісно думати, що виноград дає нам не тільки вино, — вино, чарівність якого можуть зрозуміти і оцінити лише високі духом, — а ще й найніжніший хвилюючий запах, який можуть відчути лише люди з витонченішим нюхом? А чи розпізнаєте ви крутий запах
