приблизно стільки ж, скільки й мені. Припустімо, півтораста тисяч, не менше. Разом це становить триста сорок тисяч франків боргу; з цієї суми ви платите відсотки, весь час позичаючи; винятком є тільки ваш борг мені — тут ви ніяких відсотків не платите.
— Це правда, — сказав Гонтран.
— Виходить, у вас немає нічого.
— Це правда — нічого… крім зятя.
— Крім зятя, якому вже набридло позичати вам.
— І що ж?
— А те, любий, що найзлиденніший селянин, який живе в одній із цих халуп, багатший за вас.
— Чудово… що ж далі?
— Далі… далі… Якщо ваш батько завтра помре, вам, щоб мати шматок хліба, — розумієте: шматок хліба, — не залишиться нічого іншого, як піти на службу в мою контору. Та й це буде замаскованою пенсією, яку я вам пла-титиму.
Гонтран роздратовано зауважив:
— Дорогий Вільяме, це мені вже набридає. Все це я знаю не гірше за вас, і кажу ще раз: ви вибрали непідходящий час, щоб нагадати мені про моє становище так… так неделікатно.
— Дозвольте, я вже закінчу. Єдиний порятунок для вас — вигідне одруження. От тільки ви незавидна партія, — ім’я у вас хоч і добре звучить, але не таке вже й славнозвісне. Словом, не з тих, щоб якась багата спадкоємиця, навіть єврейка, заплатила за нього своїм статком. Отож вам треба знайти жінку, яку прийняли б у товаристві, й багату, а це нелегко…
Гонтран перебив його:
— Кажіть уже зразу, хто Ьона. Так буде краще.
— Гаразд. Одна з дочок Оріоля, на ваш вибір. Я через те й розмовляю з вами перед балом.
— А тепер поясніть докладніше, — холодно мовив Гонтран.
— Все дуже просто. Ви бачите, якого успіху я зразу ж досяг з цим курортом. Але коли б у мене — чи, точніше, у нас — в руках була вся та земля, яку зоставив собі хитрий дядько, то я тут золото загрібав би. Тільки за виноградники, що між лікарнею і готелем та між готелем і казино, я, не задумуючись, завтра ж заплатив би мільйон, — так вони мені потрібні. А всі ці виноградники й інші ділянки довкола пагорба підуть на посаг дівчаткам… Старий ще тоді казав мені про це, може, й не без наміру. Так от… якби ви захотіли, то ми вдвох зробили б тут велике діло.
Гонтран пробурмотів, немовби розмірковуючи:
— Що ж, можливо. Я подумаю.
— Подумайте, дорогенький, і не забувайте, що я завжди говорю тільки про те, що не викликає ніякого сумніву, добре обміркувавши все, знаючи всі можливі наслідки й безперечну вигоду.
Але Гонтран, піднявши руку, несподівано вигукнув, наче зразу забув усе, що сказав йому зять:.
— Гляньте! Яка краса!
На тлі неба спалахнули вогні, вимальовуючи осяйний палац, над яким яскраво палав прапор з вогненно-червоним написом: «Монт-Оріоль», а навпроти над долиною виплив такий же червоний місяць, ніби і йому захотілося помилуватися на те видовище. Палац сяяв кілька хвилин, потім зненацька спалахнув, мов висаджений у повітря корабель, розкидаючи по всьому небу казкові зорі, які теж розсипалися вогнями, і все погасло, тільки спокійний круглий місяць самотньо сяяв над обрієм.
Люди завзято плескали в долоні, кричали:
— Ура! Браво! Браво!
Андермат раптом сказав:
— Ходімо, друже, відкриємо бал. Хочете танцювати напроти мене першу кадриль?
— Ну звісно, дорогий зятю.
— Кого ви збираєтесь запросити? Мені пообіцяла герцогиня де Рамас.
Гонтран байдуже відповів:
— Я запрошу Шарлотту Оріоль.
Вони піднялися нагору. Проходячи повз те місце, де лишалися Христіана та Поль Бретіньї, побачили, що їх там уже немає.
Вільям пробурмотів:
— Послухалась моєї поради, пішла спати. Вона сьогодні дуже стомилась.
І пішов до зали, яку під час фейєрверка слуги прибрали для балу.
Але Христіана не пішла в свою кімнату, як гадав її чоловік.
Лишившись на самоті з Полем, вона стиснула йому руку і прошепотіла:
— Нарешті ти приїхав! Я вже цілий місяць тебе чекаю. Щоранку питала себе: чи побачу сьогодні?.. А щовечора казала собі: мабуть, приїде завтра. Чому тебе так довго не було, коханий?
Він ніяково відповів:
— Ніколи було… Справи.
Вона прошепотіла, пригорнувшись до нього:
— Лишив мене тут саму, з ними, та ще в такому стані. Негарно.
Він трохи відсунув свого стільця:
— Обережно. Нас можуть побачити. Ракети освітлюють усе навколо.
Христіана про це не думала; вона сказала:
— Я так люблю тебе!
Потім додала з радісним тремтінням:
— О, яка я щаслива, яка щаслива, що ми знову тут разом! Правда ж, Полю? Яка це радість! Ми ще так любитимем тут одне одного!
Вона говорила тихо-тихо, наче легіт повівав.
— Мені страшенно хочеться тебе поцілувати! Просто нестямно! Я так давно не бачила тебе!
І раптом з шаленою наполегливістю закоханої жінки^ якій все мусить скорятися, промовила:
— Слухай, я хочу… розумієш… хочу зараз же піти з тобою на те місце, де ми торік прощалися! Пам’ятаєш? На дорозі до Ла-Рош-Прадьєра?
Він ошелешено відповів:
— Та це ж безумство, тобі не дійти. Цілий день ти була на ногах! Це безумство, я не дозволю.
Вона підвелась і сказала знову:
— Я так хочу. Якщо ти не підеш зо мною, я піду сама.
І показала йому на місяць, що сходив:
— Глянь, сьогодні зовсім такий вечір, як тоді! Пам’ятаєш, як ти цілував мою тінь?
Він не пускав її.
— Христіано… послухай… це смішно… Христіано.
Вона, не відповідаючи, рушила до стежки, що вела на
виноградники. Поль знав цю спокійну волю, якої ніщо не могло похитнути, лагідну впертість, що світилася в синіх очах, крилася в гарненькій білявій голівці, що не визнавала ніяких перешкод; і він взяв її під руку, щоб підтримати.
— А якщо нас побачать, Христіано?
— Торік ти так не казав. Не бійся, всі ж на святі. Ми скоро повернемось, ніхто й не помітить.
Незабаром стежка повела вгору по камінню. Христіана важко дихала, щосили спиралась на руку Поля і на коишо-му кроці казала:
— Як це гарно, як гарно, як гарно отак мучитися!
Він спинився, хотів повернути назад. Та вона й слухати
не хотіла.
— Ні, ні… Я щаслива. Ти цього не розумієш. Слухай… Я відчуваю, як воно ворушиться… наше дитя… твоє дитя… Яке це щастя!.. Дай руку… О… чуєш?
Вона не розуміла, що цей чоловік — з породи коханців, а не батьків. Дізнавшись про її вагітність, він почав віддалятися од неї і мимоволі почував до неї відразу. Колись він часто казав, що жінка, яка хоч раз виконає функцію продовжувачки роду, вже стає не гідною кохання. В коханні його захоплювало поривання двох сердець до недосяжного ідеалу, неземне злиття двох душ, вигадане й нездійсненне, — почуття,
