Він пробурмотів:
— Моя дружина тут, правда ж?
Не тямлячи себе, Жанна відповіла:
— Ні, я її сьогодні зовсім не бачила.
Тоді він сів, ніби в нього підломились ноги, зняв кашкета, кілька разів машинально витер лоба хусткою. Потім, раптом підвівшись, із простягненими руками і роззявленим ротом, підійшов до молодої жінки, неначе хотів їй щось сказати, повідати їй про якесь страшне нещастя, та враз спинився, пильно подивився на неї і, наче марячи, промовив:
— Але ж це ваш чоловік… ви також… — і побіг у напрямку моря.
Жанна кпулась за ним, щоб спинити його, кликала його, благала і з повним жаху серцем думала:
«Він знає все. Що він хоче зробити? О, хоч би він не знайшов їх!»
Але вона не могла його наздогнати, а він її не слухав. Він рішуче йшов уперед, упевнений в досягненні своєї мети. Перескочивши рівчак, він перейшов велетенськими кроками морський очерет і досяг прибережної скелі.
Жанна стояла на порослому деревами схилі і довго стежила за ним очима; потім, коли його не стало вже видно, повернулась додому, пригнічена неспокоєм.
А він повернув праворуч і почав бігти. Бурхливе море котило свої хвилі; великі, зовсім чорні хмари одна по одн|й проносилися з шаленою швидкістю, і кожна з них обливала берег лютою зливою. Вітер свистів, стогнав, рвав траву, нахиляв молоді посіви, підхоплював і заносив далеко в поле, неначе шматки ніни, великих білих птахів.
Град, що досипався після дощу, стьобав обличчя графа, мочив його щоки та вуса, з яких стікала вода, наповнював йому вуха шумом, а серце тривогою.
Вдалині перед ним роззявляла свою глибоку пащу долина Воког. Навколо не було видно нічого, крім чабанської халабуди коло порожньої загороди для овець. Двоє коней було прив’язано до голобель цієї пересувної хатини. Чого їм було боятися в таку негоду?
Як тільки граф помітив їх, він ліг на землю і почав повзти на руках і колінах, нагадуючи якусь потвору — великий, обляпаний грязюкою, у хутряній шапці. Досягши самотньої халабуди, він сховався під нею, щоб його не могли помітити крізь щілини дощок.
Побачивши його, коні схарапудилися. Він тихо перерізав ножем, що тримав у руці, поводи, — і коли налетів шквал, коні кинулись геть, стривожені градом, який бив по похилому даху дерев’яної халабуди, що вся здригалась на колесах.
Тоді, піднявшись навколішки, граф у щілину під дверима зазирнув усередину.
Він завмер; здавалося, він чогось чекав. Минуло досить багато часу. Раптом він підвівся, забрьоханий з голови до ніг. Лютим рухом штовхнув засув, яким запирались двері зовні, і, схопивши голоблі, почав трясти цю халабуду, наче хотів розбити її вщент. Потім він враз упрягся в голоблі, наче віл, і, зігнувши свою високу постать, задихаючись, підвіз до крутого схилу цю пересувну халупу і тих, що були в ній замкнені.
Вони кричали всередині і стукотіли кулаками по стінці, не розуміючи, що таке з ними сталося.
Піднявшись на верховину, граф випустив з рук цю легку домівку, і вона нокогилась по крутому схилу.
Вона прискорювала свій біг шалено, все швидше та швидше, котилася вниз, підскакуючи, спотикаючись, як звір, б'ючись об землю голоблями.
Один старий жебрак, що сховався в ярку, бачив, як вона вихором пролетіла над його головою, і чув у ній чиїсь страшні крики.
Раптом вона загубила одне колесо, що відірвалось від удару, і, звалившись набік, не переставала котитись, наче куля, наче будинок, вирваний з 8емлі, скинутий з верховини гори. Нарешті, докотившись до краю останнього ярка, вона підплигнула, описала криву лінію і, впавши на дно, луснула, як яйце.
Як тільки вона розбилася об каміння, старий жебрак, що бачив, як вона летіла, тихою ходою продерся крізь терник униз і, стримуваний своєю селянською розважливою обережністю, не наважившись наблизитись до розбитої халабуди, пішов до сусідньої ферми сповістити про те, що сталося.
Збіглися селяни і, піднявши уламки, побачили два трупи. Вони були покалічені, побиті, скривавлені. Лоб чоловіка був роздроблений, а все обличчя — розчавлено. Відірвана ударом щелепа жінки звисала вниз; їхні розбиті тіла були м’які, наче під їх шкірою не було вже кісток.
Проте їх упізнали й почали міркувати про причини цього нещастя.
— Що вони могли робити в цій хатині? — спитала одна жінка.
Тоді старий жебрак сказав, що, очевидно, вони сховалися в ній від бурі, і що лютий шквал, мабуть, зірвав і поніс халабуду. І він казав, що сам хотів було сховатися там, але побачив двох прив’язаних до голобель коней і зрозумів, що місце вже зайнято.
І він задоволено додав:
— Інакше це скоїлося б зо мною.
— Чи не було б це краще? — промовив чийсь голос.
Дід страшенно розгнівався:
— Чому це було б краще? Тому, що я бідний, а вони багаті? Подивись-но тепер на них…
І, тремтячи в своїм лахмітті, по якому струмками стікала вода, увесь брудний, з переплутаною бородою і довгим волоссям, що спадало з-під дірявої шапки, він показав кінцем свого закарлюченого кия на два трупи й додав:
— Ми всі рівні там, перед Господом.
Підійшли ще селяни і поглядали скоса на трупи неспокійними, похмурими, переляканими, корисливими, боязкими поглядами. Потім почали міркувати, що слід зробити. Вирішили, сподіваючись на винагороду, перевезти тіла до замків. Запрягли два возики. Але тут виникли нові труднощі. Одні хотіли просто застелити соломою дно воза, другі вважали за краще покласти для пристойності матраци.
— Але ж матраци просякнуть кров’ю і доведеться потім відмивати їх жавелем, — скрикнула та жінка, що вже говорила раніше.
— Та за це ж заплатять, — сказав тоді з веселим виразом на обличчі один гладкий фермер, — заплатять більш, ніж це коштуватиме, як би дорого воно не обійшлося.
Цей довід вирішив справу. Обидва возики, на високих
колесах без ресор, рушили риссю, один — праворуч, другий — ліворуч, підкидаючи й хитаючи на кожній вибоїні у глибоких коліях останки людей, що недавно обіймали одне одного і яким не судилося більше зустрітись.
Граф, побачивши, що хатина покотилася схилом, чимдуж кинувся бігти під зливою і вітром. Він біг так кілька годин, перетинаючи дороги, вискакуючи на косогори, перелізаючи через тини, — і повернувся додому надвечір, сам не розуміючи як.
Перелякані слуги, що чекали його, повідомили, що двоє коней недавно повернулись без вершників, кінь Жільберти попереду, кінь Жюльєна — слідом за ним.
Де Фурвіль похитнувся і скрикнув уриваним голосом:
— З ними, мабуть, щось скоїлося в цю страшенну негоду. Хай всі біжать їх шукати.
Він і сам пішов. Але ледве відійшов так, що його не стало видно, як сховався в чагарнику, стежачи за дорогою, по якій мали привезти мертву, конаючу чи покалічену, спотворену назавжди ту, яку він все ще кохав з несамовитою пристрастю.
Незабаром повз нього проїхав візок, в якому лежало щось дивне. Він спинився перед замком, потім в’їхав у двір. То й було те, що він чекав: так, це була вона. Але страшенний неспокій, жах довідатись про всю правду наче прив’язав його до землі, і він не зрушив з місця, притаївшись, як заєць, тремтячи від найменшого звуку.
Він чекав годину, може, дві. Візок не виїздив назад. Він подумав, що жінка його вмирає, і сама думка, що він побачить її, зустріне Гі погляд, так жахала його, що він враз злякався, щоб його не знайшли в цій схованці і не примусили повернутись додому і бути свідком її агонії. І він утік ще далі, в глиб лісу. Потім йому раптом спало на думку, що вона, може, потребує допомоги, що нікому доглядати за нею; і він стрімголов побіг назад.
Повернувшись, зустрів свого садівника і крикнув йому:
— Ну, як?
