вродливою і свіжою, відповіла:
— Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились.
І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла:
— Чи була ти принаймні щаслива?
І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись:
— Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут.
І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати. Але Жанна лагідно сказала їй:
— Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так?
Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом:
— Чи в тебе є ще інші… інші діти?
— Ні, пані.
— А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним?
— Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас.
Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла:
— Так що ти мене більш не покинеш, моя люба?
— Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія.
Потім деякий час вони мовчали.
Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі.
— А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона.
— О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот.
Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все:
— Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер.
І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати.
— О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь.
Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше:
— Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть.
— Проте не даром же хочеш ти мені служити? — спитала Жанна.
— Звичайно, пані. Гроші! Ви хочете платити мені грішми? Але я їх маю не менш, ніж ви. Чи знаєте ви, скільки залишиться у вас після всіх ваших застав, боргів та сплати процентів, які ви не виплатили і які зростають з кожним днем? Чи ви знаєте це? Звичайно, ні. Так ось, щоб ви знали: у вас залишиться не більш, як десять тисяч ліврів на рік. Навіть менше, чуєте? Але я вам все це упорядкую і дуже швидко.
Вона знову підвищила голос, обурюючись, що пропущено строк сплати процентів і що в майбутньому її пані загрожує неминуче розорення. А побачивши на обличчі Жанни мляву усмішку, вона гнівно скрикнула:
— Нема чого сміятися з цього, пані, бо без грошей порядні люди жити не можуть.
Жанна взяла її руки в свої і спроквола промовила, переслідувана своєю невідступною думкою:
— О, щодо мене, то я не мала щастя. Все мені не вдавалось. Моя доля повстала проти мене.
Але Розалія заперечливо хитнула головою:
— Не треба так говорити, пані, не треба так говорити. Ви невдало вийшли заміж, от і все. Не можна виходити заміж, коли не знаєш свого жениха.
І вони продовжували розмовляти, як дві давні подруги.
Зійшло сонце, а вони все ще говорили.
XII
За тиждень Розалія цілком взяла в свої руки управління слугами і всім господарством замку. Жанна покірно й пасивно корилася їй. Квола, волочучи ноги, як колись матуся, вона виходила гуляти, спираючись на руку служниці, яка вела її тихою ходою і то бурчала на неї, то підбадьорювала грубувато ласкавими словами, поводячися з нею, як з хворою дитиною.
Вони завнеди говорили про своє минуле. Жанна зі слізьми в голосі, Розалія — спокійним тоном байдужої селянки. Стара служниця кілька разів заводила мову про припинення виплати процентів і нарешті зажадала, щоб їй було передано всі папери, які Жанна, нічого не тямлячи в справах, ховала від неї, соромлячись за сина.
Після того протягом тижня Розалія щодня їздила у Фекан до одного знайомого нотаріуса, щоб розібратися в паперах.
Потім, якось увечері, поклавши свою пані в ліжко, вона присіла коло неї і раптом промовила:
— Тепер, пані, коли ви лягли, нам треба поговорити.
Вона розповіла Жанні про її матеріальне становище.
Коли все буде упорядковано, залишиться сім-вісім тисяч франків ренти. І більш нічого.
— Чого ж тобі треба, моя люба? — відповіла Жанна. — Я відчуваю, що до старості не доживу; для мене цього вистачить.
Але Розалія розсердилася:
— Для вас, пані, може, й вистачить, а для пана Поля? Чи ви йому нічого не залишите?
Жанна здригнулась:
— Я прошу тебе ніколи не говорити мені про нього. Я надто страждаю, коли його згадую.
— Навпаки, саме про нього я й хочу поговорити з вами, бо ви самі, пані, я бачу, не наважуєтесь. Він робить дурниці; але не завпеди так буде; він одружиться, нарешті, матиме дітей. Щоб виховати їх, треба щоб були гроші. Слухайте ж мене добре: ви повинні продати Пепль…
Жанна аж підскочила й сіла в ліжку:
— Продати Пепль? Що ти надумала? О, ніколи, ніколи!
Але Розалія не збентежилась:
— А я кажу вам, що ви його продасте, пані, бо так треба.
І вона пояснила свої розрахунки, плани й міркування.
Якби продати Пепль з двома суміжними фермами одному любителю, якого вона вже знайшла, залишилося б ще чотири ферми в Сен-Леонарі, які після виплати всіх боргів даватимуть щороку вісім тисяч триста франків прибутку. Відкинувши тисячу триста франків на ремонт та утримання маєтку, вони матимуть сім тисяч франків, з яких п’ять тисяч витрачатимуться на прожиття, а дві можна буде відкладати на чорний день.
— Решту змарнували, — додала вона, — з цим уже скінчено. Крім того, ключ я забираю до себе, чуєте? Що ж до пана Поля, він не матиме більш нічого, анічогісінько; бо інакше він оббере вас до останнього су.
— Але коли він не матиме чого їсти? — прошепотіла, нарешті, Жанна, яка досі мовчки плакала.
— Коли він буде голодний, він приїде до нас, і ми його нагодуємо. Він завжди знайде тут притулок і обід. Хіба робив би він там дурниці, коли б ви з самого початку зовсім не давали йому грошей?
— Але в нього були борги, йому загрожувало безчестя.
— А коли у вас нічого більше не залишиться, хіба це перешкодить йому робити борги? Ви заплатили, це добре; але більш не будете платити за нього, це вже повірте моєму слову. А тепер на добраніч, пані.
І вона вийшла з кімнати.
