декорація.
Та зненацька, звернувши за якусь стіну, вона побачила море; око губилося в безмежності його густої й рівної блакиті.
Вони спинились коло пляжу й дивились. Білі вітрила, наче крила альбатроса, линули по відкритому морю. Праворуч і ліворуч здіймались величезні скелі. По один бік погляд спиняло щось ніби мис, а по другий — лінія берега простягалась без краю й танула вдалині невловимою рискою.
В одному з найближчих розривів її видно було порт і будинки; дрібненькі хвилі, обрамляючи море мереживом піни, з легким шумом прокочувалися по прибережній ріні.
Барки місцевих жителів, витягнуті на пологий берег, вкритий рінню, лежали, перевернуті на бік, підставляючи сонцю свої просмолені круглі щоки. Кілька рибалок готувало їх до вечірнього припливу.
Підійшов матрос, він продавав тут рибу, і Жанна купила камбалу, яку сама хотіла понести до Пепль.
Тоді матрос запропонував свої послуги для прогулянок морем, повторивши кілька разів своє ім’я, щоб воно зосталося в їхній пам’яті.
— Ластік, Жозефен Ластік.
Барон пообіцяв не забути його.
Вони пішли назад до замку.
Велика риба була важка для Жанни; вона простромила їй у зябра батькову палицю; обоє взялися за її кінці й весело пішли нагору, проти вітру, виблискуючи очима й жваво розмовляючи, мов діти, а камбала, що все дужче відтягувала їм руки, мела траву своїм жирним хвостом.
II
Чарівне вільне життя почалося для Жанни. Вона читала, мріяла й блукала самотньо по околицях. Вона поволі бродила по дорогах, поринувши в мрії, або вистрибом спускалася крученими ярами, схили яких були вкриті, ніби мантією, терновим цвітом. Його гострий і солодкий запах, особливо сильний у спеку, п’янив її, мов ароматне вино, а шум далеких хвиль, що накочувались на пляж, заколисував її думки.
Часом у млосній втомі вона лягала на схилі в густу траву, і, коли помічала несподівано на повороті долини трикутник синього, блискучого під сонцем моря з вітрилом на обрії, її охоплювала нестримна радість від таємничого передчуття щастя, що витало над нею.
На лоні цієї ласкавої і свіжої природи, серед спокійних, округлих ліній обрію в ній зростала любов до самотності; і вона так довго просиджувала на вершинах горбів, що дикі кролики часом стрибали біля самих її ніг.
Часом вона починала бігати по скелі, окрилена легким прибережним вітром, сповнена найтоншої насолоди від того, що могла рухатись невтомно, як риба у воді чи ластівка в повітрі.
Вона скрізь сіяла свої спогади, як сіють у землю зерно, ті спогади, що коріння їх зберігається до смерті. їй здавалось, що вона лишила часточку свого серця по всіх цих видолинках.
Вона з насолодою почала купатися. Сильна й відважна, не думаючи про небезпеку, вона запливала дуже далеко. їй приємно було в холодній, прозорій, блакитній воді, ’що носила її, погойдуючи, на хвилях. Відпливши далеко від берега, вона лягала на спину, схрестивши на грудях руки, втупивши очі в глибоку блакить небес, яку перетинала швидким льотом ластівка чи білий силует морської птиці.
Вже не чути було нічого, крім далекого плюскоту хвиль об рінь та невиразного гуркоту, що долинав з землі, неясного, майже нечутного. Потім Жанна випростувалась і в нестримному пориві радості дзвінко кричала, ляскаючи по воді обома руками.
Часом, коли вона запливала надто далеко, за нею посилали човен.
Вона поверталась до замку, бліда з голоду, але легка, жвава, з усмішкою на вустах і з очима, сповненими щастя.
А барон обмірковував великі хліборобські заходи; він хотів робити досліди, підвищити продуктивність господарства, випробувати нові знаряддя, акліматизувати чужоземні породи худоби; іноді ділі дні він проводив, розмовляючи з селянами, що недовірливо хитали головами.
Він часто їздив у море з іпорськими матросами. Коли ж відвідав всі навколишні гроти, джерела й шпилі, то в нього виникло бажання зайнятися рибальством, як у простого моряка.
Вітряними днями, коли бриз, надимаючи вітрила, жене по хребтах хвиль череваті корпуси барок, коли від бортів розбігаються глибокі довгі смуги, а за ними женуться зграї макрелі, він тримав у тремтливій з нетерплячки руці мотузку, що здригалась, скоро на ній починала битись спіймана риба.
Місячними ночами виїздив він знімати сіті, закинуті напередодні. Він любив слухати, як скрипить щогла, дихати свистячими, свіжими поривами нічного вітру; наблукавшись по морю, шукаючи буїв, знаходячи дорогу по шпилях скель, по дахові дзвіниці на феканському маяку, він віддавався солодкому спочинку під першим промінням сонця, що вигравало в човні на липких спинах широких, як віяло, скатів та жирних черевах палтусів.
За столом він захоплено розповідав про свої прогулянки; а матуся теж розказувала, скільки разів вона пройшла великою алеєю, тією, що праворуч, проти ферми Кульярів, бо на другій було замало сонця.
їй було приписано «рухатись», і тому вона завзято гуляла. Як тільки розвіювалася нічна прохолода, вона виходила, спираючись на руку Розалії, загорнувшись у плащ і дві шалі, з капором на голові, запнувшись зверху ще червоною в’язаною хусткою.
Тягнучи ліву, трохи важчу ногу, що вже накреслила вздовж усієї дороги, потолочивши траву, дві курні борозни — одну туди, другу назад, — вона без кінця відбувала свою безкраю подорож від рогу замку до перших кущів гаю. По кінцях дороги вона наказала поставити по лавці; і що п’ять хвилин зверталась, спиняючись, до бідолашної служниці, яка її підтримувала:
— Сядьмо, дитино моя, я трохи стомилась.
Відпочиваючи на кожній лавці, вона лишала там то в’язану хустку, то одну шаль, потім другу, далі капор, потім плащ; і все це утворювало по кінцях алеї дві великі купи одежі, які Розалія брала на руку, коли вони вертались на сніданок.
Після полудня баронеса відновлювала прогулянку, тільки ходила повільніше, з довшими перепочинками, навіть засипала коли-не-коли на годину в шезлонгу, який їй викочували в алею.
Вона звала це «мій моціон», точнісінько так, як і на хворобу свою теж казала «моя гіпертрофія».
Про цю гіпертрофію сказав їй лікар, до якого вона звернулась десять років тому, відчуваючи задишку. Відтоді це слово, змісту якого вона зовсім не розуміла, засіло їй у голову. Вона вперто просила барона, Жанну, Розялію послухати її серце, що його ніхто вже не міг почути, так глибоко воно потонуло в товщі її грудей; але вона енергійно відмовлялась від огляду будь-якого лікаря, боячись, що він викриє в неї ще якісь хвороби; і згадувала «свою» гіпертрофію при всякій нагоді й так часто, що здавалось, ніби вона належала тільки їй і ніхто інший не мав на неї жодного права.
Барон казав «гіпертрофія моєї дружини», а Жанна «мамина гіпертрофія» так само, як вони говорили б «мамина сукня, капелюшок, парасолька».
Вона замолоду була дуже гарненька й тонка, як очеретинка. Перевальсувавши з усіма військовими Імперії, вона прочитала «Корінну» і заплакала над нею; роман цей лишив незгладимий слід у її душі.
Що повнішим ставав її стан, то більше проймалась вона поетичними поривами, і коли надмірна огрядність прикувала її до крісла, думки її почали блукати серед ніжних пригод, в яких вона уявляла себе героїнею. Серед цих пригод були в неї улюблені, до яких вона раз у раз поверталась у своїх мріях, ніби крутячи ручку катеринки, що без кінця виводить одну арію. Всі томні романси, де співається про полонянок та ластівок, неодмінно викликали в неї сльози; подобались їй навіть деякі грайливі пісеньки Беранже за їх жалісливий тон.
Часто вона цілими годинами сиділа нерухомо, поринувши в свої мрії; і жити в Пенль їй дуже подобалось, бо місцевість тут ставала за декорацію для її уявлюваних романів, нагадуючи їй і навколишніми лісами, і пустинними степами, і сусідством моря романи Вальтера Скотта, що їх вона почала читати останнім часом.
