страшними муками невизнаного генія, ви, наснажені наполегливою науковою працею, ви, хто майже заплямував свої руки злочином і носив кайдани людського правосуддя. Вільфрід упав напівмертвий на килим, але Серафіта подмухала на його чоло, і він одразу ж спокійно заснув у неї в ногах.
— Спи, відпочивай, — сказала вона підводячись.
Серафіта поклала долоні на чоло Вільфрідові, і з її вуст одна за одною зірвалися ці виголошені із зовсім різною інтонацією, але мелодійні й сповнені доброти фрази, які, здавалося, струмували з її голови, наче тьмяне світло, що ним мирська богиня сором’язливо осяває коханого пастуха, поки той спить:
— Я можу показати себе тобі, любий Вільфріде, такою, якою я є насправді, тобі, такому сильному.
Настав час, той час, коли сліпуче сяйво майбутнього кидає свій відблиск на душі, час, коли душа втішається своєю волею.
Тепер він дозволяє сказати тобі, як я тебе кохаю. Хіба ти не бачиш, яке моє кохання, кохання без будь-якої особистої зацікавленості, почуття, переповнене самим тільки тобою, кохання, яке піде з тобою в майбутнє, щоб ти його осяяв? Адже кохання — справжнє світло. Тепер ти розумієш, як дуже хотілося б мені, аби ти звільнився від життя, яке тяжіє над тобою, й був якомога ближче до світу, де завжди люблять. Правда ж, страждання, як і кохання, тільки для одного життя? А чи ти не відчув потягу до вічного кохання? Тепер ти розумієш, яким захопленням сповнюється людина, коли вона палко кохає того, хто ніколи не зраджує цього кохання, того, перед ким уклякаєш, обожнюючи його. Я хотіла б мати крила, Вільфріде, щоб ними тебе накрити, дати тобі силу, щоб ти міг якомога раніше ввійти до світу, де найчистіші радощі найщирішої відданості, яку відчуваєш на цій землі, відкинуть тінь того дня, який постійно наближається, щоб освітити й втішити серця.
Даруй дружній душі, що виклала перед тобою всі твої вади, вона мала добрий намір погамувати гострі болі твоїх докорів сумління. Почуй ці мої вибачення! Освіжи свою душу, вбери в себе вранішню заграву, що підніметься до тебе із мороку смерті. Так, твоє життя — по той бік світу сього! Хай слова мої осяють твої сни, хай вони перевтілюються в образи, проміняться й сипляться на тебе. Підіймайся, підіймайся на ту висоту, звідки всі чоловіки виразно бачать себе, хоч вони змучені й такі маленькі, як піщинки на морському березі. Людство розгорнулося, мов звичайна стрічка; поглянь-но на різні відтінки цієї квітки небесних садів: бачиш тих, кому бракує розуму, тих, хто починає його набиратися, тих, хто сьорбнув не один ківш лиха, тих, хто кохає, тих, хто володіє мудрістю й прагне світла?
Чи ця виразна думка дає тобі зрозуміти долю людства — звідки й куди воно йде? Будь наполегливим на своєму шляху! Досягши мети своєї подорожі, ти почуєш, як засурмлять сурми всемогутності, як залунають крики перемоги, почуєш акорди, що навіть один з яких здатен потрясти землю, але всі вони разом змовкають у світі без сходу й заходу.
Чи ти, любий бідолашний страднику, розумієш, що коли б не оціпеніння, не пелена сну, то такі видовиська забирали б у тебе й нівечили б твій розум, як штормовий вітер підхоплює й шматує слабке полотно, і назавжди позбавили б чоловіка розуму? Чи ти розумієш, що душа сама, піднявшись до Всемогутнього, насилу опирається вві сні запальним розмовам з духом? Лети й лети через осяйні і ясні простори, милуйся ними й мчи. Так літаючи, ти відпочинеш, ти рухатимешся без утоми. Як і всі чоловіки, ти хотів би довіку мчати цими сповненими пахощів і світла просторами, легкими, не відчуваючи свого заціпенілого тіла, просторами, де ти подумки розмовляєш! Мчи, лети, користуйся бодай якусь мить крилами, що виростуть у тебе, коли кохання настільки наповнить твоє серце, що все інше не матиме для тебе сенсу, що ти весь станеш розумом і любов’ю! Що вище ти злітаєш, то менше відчуваєш під собою безодню! В небесах не існує безодень! Дивись на того, хто розмовляє з тобою, хто підтримуй тебе над світом, усіяним прірвами. Подивись, помилуйся бодай якусь мить мною, бо відтепер ти бачитимеш мене невиразно, достоту так, як на Землі при світлі крізь імлу.
Серафіта підвелася і, злегка похиливши голову з розсипаним волоссям, застигла в невимушеній позі, в якій великі майстри пензля змальовували небесних провісників: складки її одягу мали ту незбагненну граціозність, яка заворожує митця, людину, що витлумачує все почуттями, стоячи перед чарівними лініями напівпрозорого хітона античної Полігімнії. Потім вона простягла руку, і Вільфрід встав. Коли він глянув на Серафіту, дівчина вже лежала на ведмежій шкурі, сперши голову на руку; обличчя в неї було спокійне, очі блищали. Вільфрід дивився на неї мовчки, але в його стриманості відчувався якийсь страх, що рум’янцем заливав йому обличчя.
— Так, люба, — нарешті озвався він, наче відповідав на запитання, — нас розділяють цілі світи. Я скоряюсь і можу тільки вас обожнювати. Але що буде зі мною, сердешним самітником?
— Вільфріде, хіба у вас нема Мінни?
Він понурив голову.
— Ох, не будьте таким гордовитим: жінці любов допомагає все зрозуміти, коли вона не чує, вона відчуває; коли вона не відчуває, вона бачить; коли вона не бачить, не відчуває, не чує, що ж, тоді цей земний ангел здогадується, що вам потрібен захист, і приховує своє заступництво під грацією кохання.
— Серафіто, я гідний належати жінці?
— Ви раптом стали таким скромним, чи це не пастка? Жінка завжди зворушується, коли звеличують її слабкість. Гаразд, приходьте до мене післязавтра ввечері на чай; тут буде пан Бекер, і ви побачитеся з Мінною, отим найщирішим створінням, яке тільки я знаю на цьому світі. Тепер залиште мене, друже мій, сьогодні ввечері мені треба довго молитися, щоб спокутати свої гріхи.
— Як ви могли нагрішити?
— Сердешний друже, зловживати своєю силою — хіба це не гордовитість?
Гадаю, сьогодні я була аж надто гордовита. Що ж, ідіть. До зустрічі.
— До зустрічі, - тихо проказав Вільфрід, не спускаючи очей з цього створіння, чий незабутній образ хотів узяти з собою.
Вийшовши на подвір’я, він на мить зупинився, задивившись иа світло, що сяяло з вікон шведського замку.
«Що ж я побачив? — запитував себе Вільфрід. — Ні, це не проста особа, це величне створіння. Від того мигцем побаченого крізь пелену й хмари світу в мене зберігся спогад, що нагадував тупий біль або сліпучі враження, навіяні снами, в яких ми чуємо стогін минулих поколінь, що зливається з мелодійними голосами високих сфер, де панують тільки світло й любов. Чи я прокинувся? Може, я ще сплю? Чи я вберіг свої очі від сну, очі, перед якими відступають безмежні осяйні простори і які постійно стежать за цими просторами? Хоч надворі стоїть нічний холод, голова в мене й далі горить вогнем. Ходімо ж до священикового дому! В товаристві пастора і його дочки я зможу зібратися з думками».
Але він не ступив і кроку на подвір’ї, звідки міг знову податись до Серафітиної світлиці. Здавалося, це загадкове створіння було променистим центром круга дивовижної атмосфери, що був значно ширший, ніж довкола інших створінь: коли хтось заходив у цей круг, він відчував силу її сяйва й нездоланних думок, Вільфрід мусив відбиватися від цієї незбагненної сили й домігся успіху, лише доклавши величезних зусиль; та тільки-но він вийшов за браму замку, як відчув себе вільним і швидким кроком попростував до священикового будинку; невдовзі він опинився під високим дерев’яним склепінням, що правило за перистиль оселі пана Бекера. Він відчинив перші двері, під які вітер намів снігу, й щомога постукавши у другі, сказав:
— Чи можу я, якщо ваша ласка, провести у вас вечір, пане Бекер?
— Авжеж, — озвалися разом два голоси.
Зайшовши до вітальні, Вільфрід поступово повертався до реального життя. Він дуже люб’язно привітався з Мінною, потиснув руку панові Бекеру, окинув поглядом картину, образи якої погамували спазми в його тілі, в якому відбувалося щось схоже на те, що іноді відбувається в чоловіках, котрі довго за чимось спостерігають. Коли якась смілива думка підносить на крилах химери вченого чи поета, відокремлюючи його від зовнішніх обставин, що оточують його на цьому світі, і проносячи через безмежні простори, де величезні низки фактів стають абстракціями, де найвагоміші витвори природи є образами, то лихо йому, якщо несподіваний шум розвіє його почуття й покличе мандрівну душу назад до в’язниці з кісток і плоті. Зіткнення цих двох сил — Тіла й Душі, одна з яких бере участь у невидимій дії блискавки, а друга поділяє з чутливою натурою м’який опір, що викликає миттєву руйнацію; ця боротьба, або краще сказати, це спарування породжує нечувані муки. Тіло знову домагається полум’я, що пожирає його, і полум’я знову охоплює свою жертву. Але це злиття не відбувається без кипіння, без вибухів і мук, очевидні свідчення яких нам пропонує хімія, коли вона робить спробу поєднати два протилежні елементи, що відштовхують один одного. Ось уже
