про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. 'А коли це не вiвцi, а вовки… то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторiв небiж. — Тим бiльше, що його основне завдання — вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту'. I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду.
Спiшившись, гусари кинулись до дверей, але всi дверi були взятi на засув i дуже мiцнi — дубовi й кованi залiзом; висадити їх не вдавалося…
Довудца пiдбiгав то до одних, то до других, але, бачачи, що всi зусилля марнi, дедалi бiльше лютився. Час летiв, щохвилини мiг над'їхати губернатор, а довудца, посланий його ясною мосцю, й досi не виконав доручення та ще поквапився стратити священика, який знадобився б губернатору i для допиту, i для кари… Головне ж, згаяв час: коли вiн прибув, у селi було порожньо, а зараз з усiх кiнцiв збiгаються бунтiвники. А тут цей дзвiн… б'є на сполох, скликає… Ще, чого доброго, з'являться й гайдамаки.
А дзвонар, побачивши, що жовнiри ламають церковнi дверi, та помiтивши вдалинi загiн вершникiв, почав дзвонити швидше: мiдний стогiн, що жалiбно лунав з дзвiницi, хвилями котився на всi чотири сторони, наче волаючи про страшне лихо й закликаючи все живе на допомогу.
— Це вiн, пся крев, збунтував усiх! — немовби зрадiв довудца, що нарештi знайшов винуватця своїх невдач. А дзвонар' тим часом, вигинаючись то в той, то в другий бiк, розгойдував, що було сили, важке серце великого дзвона.
— Зняти його, шельму! На палю! — гаркнув на гусарiв довудца. Троє з них кинулось шукати драбину…
— Слухай-но, ти, шельмо! — крикнув дзвонаревi пан довудца. — Якщо ти зараз же не перестанеш дзвонити, то я на твоїх очах усю твою сiм'ю спечу на повiльному вогнi, а тебе посаджу на палю… Якщо ж перестанеш — усiм дарую життя.
Дзвонар почув цей ультиматум i на мить був задумався… Та ось дзвiн знову судорожно застогнав.
— Подихай же! — несамовито загорлав довудца й, вихопивши пiстоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, i той жалiбно зойкнув, наче вiд болю.
У цей час до пана довудци пiдбiг один iз гусарiв i повiдомив, що маленькi заднi дверi вибито. Довудца поспiшив за ним i через вiвтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали дверi на дзвiницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу вiдрубав розлючений пан довудца.
А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарi густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеськi папахи й козацькi шлики конвойного загону.
У каруцi сидiли старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базилiанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.
— Я за всi села й мiстечка ясновельможного пана губернатора спокiйний, — сказав плебан при в'їздi в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далi до Турової — iнша рiч: там лiси й лiси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали вiдомостi, що до цих волоцюг прориваються розбiйницькi банди з гадючого гнiзда — Запорожжя.
— Нинi цi вовки беззубi, й триста дияволiв та вдвоє бiльше вiдьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тiльки уповноважать, то я з їхнього гнiзда зроблю мiсиво, далебi, мiсиво — з вугiлля, попелу й кровi!
— Нiхто не сумнiвається! Пан полковник — вiдомий лицар, слава Корони! — люб'язно мовив Кшемуський.
Каруца зупинилася бiля церкви. Молодий довудца ту ж мить пiдскочив до неї й доповiв своєму дядечковi, що церкву вiдчинено, що титар, який чинив опiр, заарештований (вiн справдi, сховавши священнi речi, повернувся на цвинтар i був схоплений гусарами), а пiп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопiв на бунт, з вiдрубаною правою рукою лежить бiля церкви.
— То цей пiп не схотiв схилити своєї парафiї до послушенства й прирiк її на загибель? — поспитав, пiдводячись iз свого мiсця, Кшемуський.
— Бiльше того, мiй найяснiший дядечку, вiн пiдбурював парафiян на бунт i велiв бити на сполох, — вiдповiв небiж, допомагаючи ясновельможному вилiзти з каруци.
— Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще двi гадини й цiла отара… Грядiть же, превелебний отче, до церкви й перетворiть її святою мшею в костьол.
— Во славу божу i в торжество вiчне католицької вiри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях i звiв очi до неба.
А натовп на титаревiй вулицi зростав i зростав; з найближчих висiлкiв через леваду пiдходили все новi люди; у дворi теж було повно… Скорботний настрiй селян поступився тепер мiсцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очi блищали похмурим вогнем, внутрiшнє хвилювання пробивалося назовнi…
— Ех, не послухали диякона! Повiрили пановi! — лунало в одному кутку.
— Та де ж цей новий володар, який обiцяв захищати i нас, i нашу церкву? — ремствували в iншому.
— Усi вони гаспиди! Усе брехня! — котилося вiд гурту до гурту.
— Душогуби! Грабiжники! Кровопивцi! Отепер би на них диякона!
— Що ж це? Погибель? Кiнець? — голоснi розмови й запальнi вигуки зливалися в похмурий гомiн, що, посилюючись, нагадував рокотання бурi.
Нараз серед цього гомону людських голосiв рiзко пролунав один крик, немовби вiдчайдушний зойк людини, що гинула.
Усiх пройняв дрож, i кожен обернувся на той крик.
Бiля трупа отця Хоми, якого зняли з шибеницi й поклали посеред двору, стояла середнього вiку ставна жiнка. Виразисте обличчя вiдбивало душевну бурю, що охопила всю iстоту молодицi, очi її виблискували зловiсним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, якi розвiвав вiтер, вона була живим втiленням Не-мезiди.
— Що ж ви стоїте над небiжчиком i чухаєте потилицi? — кричала жiнка, розмахуючи руками, i голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось вiн лежить, розтерзаний, i наче молиться за вас… А ви вмiєте тiльки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звiр захищає своє лiгво! Вовчиця боронить дiтей, не боячись смертi… Навiть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Вашi ж батьки вiльними козаками були, а вас пани обернули в бидло, i ви живете й терпите! Та на дiдька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи нi? А нам? А нам, жiнкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собi коси й б'ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молiльника, немає нашого сонця праведного! А вбивцi, розбiйники й кати знущаються над нашою вiрою, руйнують церкву… То не варто i нам жити! Дiтей своїх задушу цими руками, батька зарiжу… На смерть! На погибель! Хай у кровi сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — i жiнка рвучко кинулася вперед.
Палке слово молодицi так вразило натовп, що вiн спершу онiмiв, а потiм вибухнув страхiтливим ураганом крикiв. Неначе удари грому, лунали вигуки:
— Бий їх, на смерть, на погибель!
I багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жiнкою…
XIX
Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залiзняк застав там Аркадiя i Найду, повернення яких вiн нетерпляче чекав. Напередоднi вони прибули з Запорозької Сiчi й привезли важливi вiстi.
Їхня поїздка на Запорожжя увiнчалася цiлковитим успiхом. Запорожцi одностайно вирiшили
